Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

— Просто йди, — відповів охоронець, і цього разу його тон був жорсткішим.

Я кивнула і встала, але мої ноги були важкими, як свинець. Кожен крок здавався нескінченно довгим. У голові крутилися найгірші сценарії, але я намагалася змусити себе думати про те, що це може бути звичайний виклик.

Коли я увійшла до кабінету Командира, Лука вже був там. Він стояв у центрі кімнати, прямо і гордо, хоча я помітила, як його кулаки були стиснуті, а губи — злегка піджати. Командир сидів за своїм столом, дивлячись на нас холодним, беземоційним поглядом.

— Сідай, Єва, — коротко сказав він, не піднімаючи погляду від паперів, які тримав у руках.

Я кивнула і тихо сіла на стілець біля стіни. Мої очі відразу знайшли Луку, але він не дивився на мене. Його погляд був спрямований прямо на Командира.

— Отже, — почав Командир, нарешті відкладаючи папери і звертаючи на нас увагу. Його голос був низьким, майже загрозливим. — Ви думаєте, що я не знаю, що відбувається?

— Що ви маєте на увазі? — спробувала запитати я, але мій голос звучав невпевнено.

Командир підняв руку, змушуючи мене замовкнути.

— Мовчати, Єва. Це не до тебе. — Його погляд різко переключився на Луку. — Я говорю з тобою.

Лука нічого не відповів, але його погляд став ще твердішим.

— Ти думаєш, що можеш порушувати мої правила? — продовжував Командир. Його голос став голоснішим, різкішим. — Я встановлював їх не для того, щоб ти їх ігнорував.

— Ми нічого не робили, що могло б зашкодити табору, — нарешті промовив Лука. Його голос був рівним, але в ньому звучав виклик. — Ви не маєте права втручатися в особисте життя.

Командир різко піднявся зі свого стільця. Його постать виглядала ще більшою і загрозливою, ніж зазвичай.

— У цьому таборі немає особистого життя! — він майже гаркнув. — Тут є дисципліна, правила і підпорядкування!

— А якщо я не погоджуюся з вашими правилами? — кинув Лука, і в його голосі зазвучали нотки гніву.

Я вдихнула, відчуваючи, як моє серце стискається. Його слова були сміливими, але я знала, що це лише ускладнить ситуацію.

Командир підійшов до Луки впритул, дивлячись на нього зверху вниз.

— Тоді ти дізнаєшся, що таке покарання, — холодно сказав він.

Мої руки стиснулися в кулаки, і я ледве стримала себе, щоб не втрутитися.

— Не чіпайте його! — вигукнула я, але Командир навіть не подивився в мій бік.

— Відведіть його на плац, — коротко наказав він охоронцям, які вже чекали за дверима.

— Ні! — я піднялася, але один із охоронців одразу схопив мене за руку.

— Єва, стій! — різко сказав Лука, обертаючись до мене. Його погляд був твердим, але я побачила в його очах тінь страху. — Все буде добре.

— Лука… — я хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі.

Його повели, а я залишилася стояти в кабінеті, відчуваючи, як весь світ руйнується навколо мене.

***

Я не могла просто сидіти. Вийшовши з кабінету, я побігла до плацу. Мої ноги несли мене вперед, хоча серце хотіло повернути назад. Я знала, що побачу там щось, чого не хочу бачити.

Коли я прибігла, Лука вже стояв на колінах, спиною до мене. Його сорочка лежала на землі, і його оголена спина здавалася надто вразливою під слабким світлом світанку.

— Тридцять ударів, — сухо промовив Командир, стоячи осторонь. Його голос був рівним, ніби це був звичайний наказ.

Перший удар змусив мене скрикнути. Лука ледве здригнувся, але я побачила, як напружилися його плечі.

— Зупиніться! — закричала я, кинулася вперед, але охоронець перегородив мені шлях.

— Єва, це його вибір, — холодно сказав Командир, не дивлячись на мене.

Кожен удар лунав у моїй голові, віддаючись болем, ніби це мене били. Лука мовчав, але його спина вже почервоніла, і я бачила, як кров починає проступати на шкірі.

— Лука! — я намагалася вирватися, але мене міцно тримали.

— Тримайся подалі, Єва! — крикнув він, повернувши голову до мене. Його голос був хриплим, але в очах палала та сама впертість.

Я не могла відвести погляду від нього. Він був сильним, навіть у цій жахливій ситуації, але я відчувала, як усередині щось ламається.

"Це моя провина", — подумала я, відчуваючи, як сльози котяться по щоках. — "Якщо б я була обережнішою, цього б не сталося".

Мої ноги підкошувалися від слабкості, але я не могла відірвати погляду від Луки. Його спина була наче полотном, на якому червоніли смуги від ударів. Я бачила, як він напружує кожен м'яз, ніби намагаючись не показати свого болю.

Його голова була злегка нахилена вперед, пасма волосся липли до спітнілого чола. Його плечі повільно піднімалися і опускалися в ритмі важкого дихання. Але він тримався. Лука завжди тримався, навіть коли, здавалось, це було неможливо.

Я намагалася зібратися з силами, хоч би щось сказати, та горло ніби стисли лещатами. Очі палали від сліз, що вже почали текти, але я навіть не помічала цього.

— Лука, прошу… — ледве вимовила я, звертаючись до його спини, хоч і знала, що мене ніхто не слухатиме.

Він повільно повернув голову, і я зустріла його погляд. Його очі… в них було все — біль, втома, але й неймовірна стійкість. Лука здався мені тоді найсильнішою людиною у світі, і це ламало мене ще більше.

— Не дивись на мене так, Єва, — хрипло сказав він, намагаючись усміхнутися. Його губи ледь смикнулися, але це більше нагадувало гримасу. — Це нічого не змінить.

— Але я повинна щось зробити! — Я знову кинулася вперед, але охоронець, який стояв поруч, навіть не поворухнувся. Він лише міцніше стиснув мою руку, змушуючи мене зупинитися.

— Сиди на місці, дівчино, — суворо промовив він. Його голос був таким холодним і байдужим, що я відчула, як всередині закипає злість. Як вони можуть так просто стояти й дивитися? Як вони можуть бути такими… бездушними?

— Це не правильно! Ви всі… ви всі жахливі! — вигукнула я, намагаючись звільнитися.