Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

— Максим Анісімов? — Він вимовив це ім’я так, ніби воно було для нього знайомим, але водночас і дивним.

Я кивнула, не маючи сил говорити.

— Ти впевнена? — Його голос став тихішим, але напруженим.

— Там було написано чорним по білому, — відповіла я, відводячи погляд.

Лука довго мовчав, а потім повільно видихнув.

— Це твоє прізвище, так?

— Так, — прошепотіла я.

Він знову нахилив голову, ніби намагався зібрати свої думки.

— Це… Це все ускладнює, — нарешті сказав він.

— Я знаю, — відповіла я, стискаючи кулаки. — Але ти розумієш, що я не могла це ігнорувати?

Лука уважно подивився на мене, а потім несподівано поклав руку мені на плече.

— Єво, ти повинна бути обережною. Якщо це пов’язано з твоїм батьком… — він зробив паузу, підбираючи слова, — ти не можеш діяти так імпульсивно. Ти можеш накликати на себе ще більше проблем.

— Я вже у проблемах, Лука, — відповіла я, намагаючись приховати сльози, які підступали до очей.

— Але я тут, — сказав він просто. — І я тобі допоможу.

Його слова змусили мене на мить зупинитися. Я подивилася на нього, на його серйозний вираз обличчя, на його очі, в яких читалася впевненість.

— Чому ти це робиш? — запитала я, майже шепочучи.

— Тому що я вірю в тебе, — відповів він, і в його голосі не було ні тіні сумніву. — І тому, що ти не повинна тягнути це все сама.

Ми знову почали бігти, і тепер кожен крок здавався трохи легшим. Лука був поруч, і в цю мить я відчула, що, можливо, вперше за довгий час я не одна.

Темрява все ще поглинала поле, і здавалось, ніби небо давило своєю вагою на плечі. Мій подих був важким, нерівномірним, і кожен крок відгукувався болем у м’язах. Ми з Лукою мовчки бігли, але це мовчання не було тягучим чи незручним. Воно було насичене — насичене думками, які не потребували слів. Я відчувала, як Лука час від часу кидає на мене погляди, ніби перевіряючи, чи тримаюся я.

— Як ти? — нарешті запитав він, коли ми завершували ще одне коло. Його голос був трохи хрипким, напевно, через швидке дихання, але в ньому звучала щира турбота.

Я підняла очі на нього, намагаючись вирівняти подих. Його обличчя було майже спокійним, але з невеликою зморшкою на лобі — він хвилювався, навіть якщо намагався цього не показувати.

— Жива, — коротко відповіла я, хоча кожен м’яз у моєму тілі кричав від втоми.

— Це звучить не надто переконливо, — промовив Лука і трохи уповільнив крок. — Може, зробимо паузу?

Я різко зупинилася і глянула на нього.

— Паузу? — мій голос був злісний, хоч я і не хотіла цього. — Ти ж знаєш, що Командир стежить. Якщо він побачить, що я зупинилася, мені дадуть ще п’ятдесят.

Лука замовк, злегка нахиливши голову. Його губи стиснулися, але погляд залишився м’яким.

— Ти маєш рацію, — сказав він через секунду. — Але ти вже пробігла майже половину. Тримайся.

Він торкнувся мого плеча, і цей легкий дотик, ніби підштовхнув мене далі. Я змусила себе зробити ще кілька кроків і повернула голову до нього.

— А ти? Тобі ж не треба тут бігати. Чому ти залишився?

Лука усміхнувся, хоча його усмішка була скоріше теплою, ніж веселою.

— Ти що, справді думаєш, що я залишу тебе одну в такій ситуації? — Його голос звучав майже лагідно. — Це не схоже на мене.

— Може, і не схоже, але… — я запнулася, намагаючись знайти правильні слова.

Лука лише махнув рукою, ніби відмітаючи мої сумніви.

— Не переймайся. Я звик до такого.

Я прикусила губу, вдивляючись у його профіль. Його риси обличчя здавалися різкими при слабкому місячному світлі — високі вилиці, прямий ніс, трохи скуйовджене волосся, яке липло до чола від поту. Він виглядав стомленим, але його погляд залишався зосередженим і рішучим.

— Звик? — повторила я його слова. — Тобто, ти вже був у подібних ситуаціях?

Лука кивнув, але відповісти одразу не поспішав. Ми бігли ще кілька секунд, перш ніж він заговорив.

— У нас вдома… у нашій громаді… карали подібно. — Його голос став нижчим, майже шепотом. — Біг, робота, іноді навіть щось гірше. Якщо ти не слухався, тобі вказували твоє місце.

Я здивовано подивилася на нього, але він не дивився на мене. Його очі були спрямовані вперед, на доріжку перед нами.

— Я не знала, — прошепотіла я, відчуваючи, як щось важке стискає моє серце.

— Ти не повинна була знати, — відповів він. — Це не те, чим хочеться ділитися.

Ми знову замовкли, але я не могла відірвати погляду від Луки. У ньому було щось, чого я раніше не помічала. Сила, загартована не лише фізично, але й внутрішньо.

— Лука, — я трохи уповільнила кроки, змусивши його зробити те саме. — Дякую.

Він здивовано глянув на мене.

— За що?

— За те, що ти тут, — просто сказала я, відчуваючи, як ці слова ніби звільняють мене від частини напруги.

Лука посміхнувся, але нічого не відповів. Він просто продовжив бігти поруч, і цього було достатньо, щоб я відчула, що навіть у цій темряві, навіть у цій безвихідній ситуації, я не одна.

Світанок прокрався крізь щілини вікон, але замість звичайного відчуття спокою він приніс із собою щось похмуре, майже зловісне. Я сиділа на краю свого ліжка, нервово перебираючи край ковдри пальцями. Сьогоднішній день починався дивно. У таборі була тиша, але це не була звичайна ранкова тиша. Це було очікування, напружене і нестерпне.

Лука мав прийти поговорити зі мною, як ми домовилися, але його не було. Минула вже година, потім дві, а я все сиділа, сподіваючись побачити його постать у дверях. Але замість цього з'явився охоронець.

— Єва, Командир хоче тебе бачити, — коротко промовив він, і його очі навіть не зустрілися з моїми.

Я завмерла, відчуваючи, як всередині піднімається хвиля страху. Командир? Чому? Щось сталося?

— Що трапилося? — запитала я, намагаючись зберегти спокій, хоча голос видав мій внутрішній неспокій.