Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Мої думки не давали мені спокою. Все, що я чула про Золотого Барса, повільно зводило мене з розуму. Що це за ім’я? Чому про нього стільки говорять, але ніхто нічого не знає напевно? І головне — чому ці розмови викликали у мене таку тривогу?

Я зітхнула й різко піднялася з ліжка. Не могла більше терпіти. Я мала дізнатися правду.

— Єва? — тихий голос Маші змусив мене зупинитися біля дверей. Вона підняла голову з подушки й запитально дивилася на мене крізь напівтемряву.

— Спи, усе добре, — тихо відповіла я, натягуючи куртку.

Вона нерішуче кивнула, але я бачила, що її очі ще деякий час залишалися відкритими, перш ніж вона знову заплющила їх.

Тихо, майже не торкаючись підлоги, я вийшла в коридор. Було так тихо, що я чула кожен свій подих. Світло тьмяних ламп відкидало довгі тіні, які здавалися майже живими.

Кабінет Командира знаходився у південній частині табору, на другому поверсі головної будівлі. Туди заборонялося заходити будь-кому, окрім кількох обраних осіб. Але сьогодні я не могла зупинитися.

Моє серце билося як навіжене, коли я підійшла до дверей. Вони виглядали масивними, темно-коричневими, з маленькою табличкою, на якій золотими літерами було викарбувано слово "Командир". Я затримала подих і притулилася вухом до дверей. Тиша.

— Добре, — прошепотіла я, обережно натискаючи на ручку.

На щастя, замок був простим. Ще в нашому бункері ми навчилися відкривати такі двері, і зараз ці навички стали мені в пригоді.

Усередині було темно, але я знала, що не можу увімкнути світло. Лише слабке світло від місяця, що пробивалося крізь вікно, освітлювало кімнату. Я почала шукати.

На столі лежали папери, мапи й кілька книг. Мої руки тремтіли, коли я перебирала їх, намагаючись знайти щось, що могло б відповісти на мої запитання.

— Де ж це… — пробурмотіла я, коли моя рука натрапила на те, що виглядало як журнал.

Я швидко відкрила його. Це були записи про завдання, які виконували учасники табору. Дати, імена, місця. Мої очі бігали по сторінках, поки я не знайшла те, що шукала.

"Золотий Барс. Локація: Східні гори. Ім’я: Максим Анісімов."

Мій подих затримався. Максим Анісімов. Це ім’я… Я не могла повірити. Це ім’я мого батька.

Моя рука злегка тремтіла, коли я провела пальцем по рядках. Голова закрутилася, і я відчула, як ноги стали ватними.

— Що це означає? — прошепотіла я сама до себе.

Раптом двері з тріском відчинилися. В кімнату влетіли два охоронці.

— Що ти тут робиш?! — гаркнув один із них, схопивши мене за плече.

— Я… я просто… — почала я, але слова застрягли в горлі.

— У Командира? У цей час? Ти знаєш, що це означає? — другий чоловік виглядав ще злішим.

Вони майже витягли мене з кабінету. Мої ноги ледь не підкошувалися, але я змусила себе йти.

Мене вивели на поле, яке освітлювалося лише тьмяним світлом місяця. Командир уже стояв там, схрестивши руки на грудях. Його обличчя було кам’яним, а погляд — крижаним.

— П’ятдесят кіл, — коротко сказав він, навіть не дивлячись у мій бік. — Термін негайно.

Я спробувала щось сказати, але він підняв руку, змушуючи мене замовкнути.

— Ти порушила правила, Єво. У нашому таборі за це відповідають, — його голос був холодним і безжальним.

Я затримала подих і кивнула. Що мені залишалося?

Перші кроки були найважчими. Мої ноги здавалися свинцевими, а думки про те, що я дізналася, постійно крутилися в голові. Ім’я мого батька. Золотий Барс. Що це означає?

Коли я завершила десяте коло, мої ноги горіли. Я зупинилася на секунду, щоб перевести дух, коли почула голос.

— Тримайся, — це був Лука.

Він підійшов до мене, не дивлячись на Командира, який стояв у тіні.

— Я допоможу, — сказав він, зупинившись поруч.

— Ти не можеш… — прошепотіла я, намагаючись дихати.

— Я можу, — твердо відповів він, і я помітила, як його очі загорілися впертістю. — Ти не будеш це робити сама.

Лука вийшов на доріжку поруч зі мною, і ми побігли разом. Його підтримка була тим, що врятувало мене тієї ночі.

Лука біг поруч зі мною, його кроки звучали впевнено і ритмічно. У темряві я ледве бачила його обличчя, але кожен раз, коли він наближався трохи ближче, я відчувала тепло, яке він випромінював.

— Ти ж розумієш, що це було дурістю? — заговорив він після кількох хвилин мовчання. Його голос був рівний, але трохи хрипкий від швидкого дихання.

— Я знала, на що йду, — пробурмотіла я, ковтаючи повітря. Моя грудна клітка палала, і кожен вдих відгукувався болем.

— Ти знала? — Він повернув голову, щоб подивитися на мене. — І все одно ризикнула?

— Лука, ти б теж так зробив, — випалила я, відчуваючи, як у мені зростає роздратування.

Він не відповів одразу, лише прискорив кроки, ніби обдумуючи мої слова.

— Можливо, — нарешті сказав він, і я відчула, як в його голосі з’явилася легка нотка суму. — Але я б хоча б попросив когось прикрити мене.

— Це була імпульсивна думка, — зізналася я. — Я не могла більше чекати. Ти знаєш, як це — жити з постійними запитаннями і не знаходити відповідей?

Він поглянув на мене ще раз, і я побачила, як його губи стиснулися в тонку лінію.

— Знаю, — відповів він коротко.

— Тоді не дорікай мені, — прошепотіла я, відчуваючи, як в горлі підступає клубок. — Це… це було важливо для мене.

Лука нахилив голову вперед, знову концентруючись на бігу. Ми мовчали кілька секунд, лише звуки наших важких кроків порушували нічну тишу.

— Що ти дізналася? — тихо запитав він, коли ми завершували чергове коло.

Я ковтнула повітря, відчуваючи, як воно обпікає горло.

— Його ім’я, — сказала я, ледве стримуючи тремтіння в голосі. — Золотий Барс. Його звати Максим Анісімов.

Лука зупинився так різко, що я ледь не врізалася в нього. Він розвернувся до мене, і навіть у напівтемряві я побачила, як його обличчя зблідло.