Читати книгу - "Дуже погана няня , Кетрін Сі"

Далеко на острові видно маленьке поселення – черепичні дахи будинків, вузькі стежки, що в'ються між ними, і крихітна пристань, де пришвартовані човни. Віддалені голоси людей долинають сюди як легке відлуння, змішуючись із шумом прибою.

Атмосфера тут сповнена спокою та свободи: вітер приносить із собою солоний подих моря, сонячне світло ллється на землю м'яким теплом, а кожен вдих здається глибшим, наповненим відчуттям безмежності.

— Скоро має бути захід сонця, хотів щоб ти побачила його. — Маркус стоїть позаду мене. 

— Тоді, давай почекаємо. — Озираюсь і помічаю старе дерево, що вже повалене. — Можемо сісти там.

— Гарна ідея. 

— Ти всіх дівчат приводиш сюди? — Спостерігаю за його реакцією.

— То ти знаєш про мою репутацію? 

— Звичайно. Я з першого погляду зрозуміла, що ти бабій. 

— Не приємно таке чути.

— То не потрібно було робити собі таку репутацію. — Не вмію я тримати язика за зубами. — Сам винен.

— Навіщо тоді погодилася піти на побачення? 

— Щоб позлити Адама. — Відповідаю чесно. 

— Це той чоловік..

— Ага. Він самий, — переводжу погляд на море. — Як ти знайшов це місце? 

— Всі місцеві знають про це місце, — також дивиться на море. — Почув від тата, ще коли навчався у школі, і пішов подивитися, а тут така краса. 

— Зрозуміло.

Отже, це не його “любовне гніздечко”. Просто місце для яскравих вражень про його романтичність. 

— Той чоловік твій колишній? 

— Ні. 

— Він тобі подобається? — Знизую плечима. 

Маркус точно не той, з ким би я хотіла говорити про наші стосунки з Адамом. Діставши телефон я хотіла зробити фотографію краєвиду, коли почула хрускіт гілок внизу. Хтось йде сюди. 

— Що будемо робити? — Питаю Марка. 

— Залежить від того, хто прийде. 

Затамувавши подих ми стояли і чекали на гостя, або гостю. 

— Тобі це сподобається, — каже Марк і я бачу, що це Адам. — Привіт! 

Маркус махає Адаму, а той лише проходить повз і йде до мене. 

— У моєму одягу на побачення з іншим пішла? — Не зводить з мене погляду. — Тобі не соромно, Келі? 

— Звідки дізнався, що ми тут? 

— Запитав у місцевих, куди цей “альфа-самець” водить дівчат на побачення. 

— Чому це звучить так, ніби ти хотів мене образити? — Марк. 

— Бо я і хотів тебе образити. 

— Зрозуміло. — Киває головою.

Маркус сідає на місце, де тільки-но сиділа я. 

— Пішли! — Адам бере мене за руку і тягне за собою. 

— Агов! Я взагалі-то проти! — Намагаюся зупинитися, але це нічого не дає. — Адам! 

— Я не можу нормально мислити, — розвертається і піднімає мене на руки. — Тож краще тримайся міцно. 

— Адам! 

— Ви йдіть звичайно, я тут посиджу. — Каже Маркус саркастичним тоном 

— Вибач, я не хотіла, щоб так сталося! 

— Не хвилюйся, — зникає з мого поля зору, бо Адам спускається вниз. 

— Відпусти мене! 

— Ні. 

— Це небезпечно, тут дуже “крутий” спуск! — Міцніше фіксую руки на його шиї. 

— Не довіряєш мені? 

— Просто хвилююся за свою безпеку, — і за твою. Та цього я вже не скажу в голос. 

На щастя ми залишилися живі і не ушкоджені. Адам нарешті поставив мене на землю. 

— Як ти могла піти у такому взутті? — Дивиться на мої капці. — Це ж гора! 

— Я не знала куди ми йдемо. 

— А він не міг тобі сказати, що ти обрала недоречне взуття?! 

— Чому ти кричиш? 

— Бо ти могла постраждати! 

Якщо він і далі продовжить хвилюватися за мене, то я не зможу приховувати той факт, що мені в біса приємна його увага. 

— В мене ще багато роботи, я піду. — Буквально тікаю від нього. 

— Нам в один бік, — наздоганяє мене. 

Насправді я рада, що Адам забрав мене з недо-побачення, бо невідомо чим це все могло закінчитися, а мені не потрібно ще більше драми у моєму житті. 

Адам проводив мене до воріт і пішов до себе. По дорозі він сказав, що завтра вже буде повертатися у місто, і я відчула одночасно розчарування й радість. 

Я не хотіла сьогодні довго намагатися заснути, тому випила снодійне і пішла спати.