Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— А що? Що застала? — спитав її Карпо.

— Що?.. Багато, як ще хоч три дні протягне.

— Отаке! та нікому й попа покликати…

І обоє замовкли.

— Напилася води, — нешвидко повідала знову Одарка, — перекинулась на другий бік… Я їй послала… та й почала забуватись… Хай трохи спочине, а надвечір піду довідаюсь.

Сонце заходило; в повітрі стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прісьчину хату, бо хата стояла вікнами на схід сонця. Одарка застала там якусь темну тінь, непривітні померки; у вікна тільки жовтим кольором одбивало, неначе підсліплий чоловік блимав своїми мутними очима. Пріська лежала на полу вся жовта, неначе воском полита, і тиха-тиха, здається, і не дихала. Одарка боязко підійшла до неї і нагнулася послухати — чи жива ще вона. Чи то такі очі у Одарки, чи чорна тінь, що упала від неї на Пріську, розбудила її?.. Пріська ворухнулася, розкрила очі.

— Спали?.. — спитала Одарка. — А я йду та й боюся, щоб не розбудити.

Пріська глянула на неї.

— Ти, Одарко?.. Сядь… — стиха проказала, ткнувши пальцем біля себе.

Одарка сіла.

— О-ох! — простогнавши, ще тихше почала Пріська. — Оце я лежала, закривши очі… І так мені любо, так тихо… супокійно… Усередині, чую, неначе що холоне — мерзне… а любо… Не повіриш, Одарко, як мені обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може б, досі і вмерла, та тебе дожидала… Ти ще одна до мене прихильна зосталася… Ти такої мені цілющої води сьогодні дала, що в мене від неї усе зразу затихло… Спасибі тобі… О-ох! Всі проти мене, всі… тільки ти одна… Господь віддячить тобі.

Одарка похопилася щось казати.

— Постій… — перебила її Пріська. — Я хочу тобі усе сказати… усе… Бо вдруге, може, й не доведеться… Слухай… Я швидко умру… Коли… коли побачиш дочку… Христю… скажи їй… Скажи: я прощаю їй… Я не вірю… щоб вона таке зробила… Благо… А то що виглядає з-за тебе? — наче злякана, аж скрикнула Пріська і вся струснулася… По виду пробігли уразливі смуги, рот скривився, очі розкрилися…

Одарка бачила, як у їх послідня іскорка життя згасала… Вона кинулась була до старої, та так на одному місці й закам'яніла!.. Жовтий світ урвався в хату, освітив на хвилину почорніле лице старої з холодними померклими очима і згас… Темна невидюча тінь усе зразу покрила… Чи то, може, потемніло в очах у Одарки?..

Коли вона прийшла до пам'яті, бездиханна Пріська лежала перед нею, витріщивши свої мутні холодні очі.

Одарка мерщій скинула платок з плечей і закрила ним лице старої.

— А що? — знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.

— Умерла… — понуро одказала Одарка.

Карпо витріщився.

— Що ти кажеш? — гукнув він, думаючи — чи то вчулось так йому, чи справді Одарка те сказала.

— Умерла, кажу.

Карпо похнюпився, розвів руки.

— Умерла… — шептав він. — От тобі й знай! Умерла… Таки діждалась свого… Так ти кажеш — умерла?.. Хм… Що ж тепер робити?

— Що робити? За людьми іти та ховать… Оте й робити!

— За людьми? Хм… Хто ж піде?

— Та вже ж хто послуха, той і піде, а не піде… — почала Одарка та й не скінчила.

— Ну, а як не піде, то що тоді? — спитався Карпо.

— Як що? Не лежати ж їй, поки й зотліє!

— Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на які достатки?

Одарка мовчала, мовчав і Карпо.

— Треба б спершу у волость заявити, — нешвидко почав він знову. — Хай там, як знають… Так… Піти до волості, піти… Треба піти, — розмовляв Карпо сам з собою, тупцюючи по хаті.

— То йди скоріше, бо смеркає, — журливо одказала Одарка, сідаючи на полу й підпираючи рукою щоку.

Карпо пішов. Одарка сиділа смутна-невесела, дивилася буцім собі під ноги, а справді — нікуди не дивилася: уп'яла очі в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменіла… Дітвора, зачувши розмову матері з батьком, затихла, боязко поглядаючи на матір.

— Умерля, — тихо-тихо прошептала Оленка, повертаючись до брата. — Хто умерля?

— Цить… Бач, матуся журяться, — одказав той сестрі, і знову обоє помовкли.

Дедалі все більше смеркалося. Тиха тінь темної ночі піднімала своє чорне крило і розпросторювала усюди темноту. Надворі ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хаті було зовсім темно. Одарка сиділа в тій темноті; важкі думки морочили їй голову… «Отаке скойся! І поховати нікому, і поховати ні на що… Хоч би переказати Христі… Куди ж перекажеш? Де вона тепер? Може, вже за такими запорами, що і чутка не дійде до неї. Господи! От смерть, — не дай її нікому такої! Краще під ножем розбишаки спустити душу… Найдуть люди, найдуться жалісливці — і поховають як слід… А тут? Усі, наче від напасті, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати — карайся… Ще хоч би достатки які-небудь, а то ж — злидні злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, піп не схоче даром ховати… хоч не похована тлій!..» І Одарка здригнула.

— Отак же! — увіходячи в хату, сказав Карпо. — З волості зараз наряд буде. Не можна й ховати…

— Чому? — дивуючись, спитала Одарка.

— Та бач же — все те гаспидське діло… Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, ніякого ладу не буде.

— Близький світ — до станового! Тридцять верстов — немала путь! Днів три пройде, поти до його та від його.

— Хоч би й тиждень — все їдно!

Одарка тільки здвигнула плечима, устала і почала світити світло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душі, та свої клопоти ближче. Заклопоталася й Одарка, засвітивши світло… Ніч надворі: діти куняють, а вона ще й вечері не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди і за топливом, і за борошном.

— Пождіть трохи, діточки, я зараз галушечок зварю, — кидається до сонних дітей.

— Мамо! — обізвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матірне лице трохи прояснилося.

— А що, дочко?

— Ти казала: умерла… Хто умерла?

— А ти не