Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— Ба-бу-у-у-ся, — здивувався Миколка.

— То оце й не буде бабусі… Бабусю в яму — бах! — каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.

— Бух! — одказала, гірко усміхнувшись, Одарка. — Довго ще, поки буде «бух», — додала, замішуючи галушки в макітрі.

— Бухкай же скоріше вечерю, — сказав Карпо, — а я піду довідаюсь, що там робиться, — і напрямився з хати.

Одарка тільки тоді згадала, що вона без платка.

— Карпе! чув? — гукнула вона з сіней надвір.

— Агов? — обізвався той.

— Не забудь узяти там платка.

— Якого?

— Мого. Треба ж було чимсь закрити очі.

— Добре, — сказав Карпо.

Одарка вернулася до роботи. Дітвора сиділа в кутку на полу і дивилася, як мати крутилася, їй справді було скрутно. Вогка кістриця більше лущала, ніж горіла, і, щоб піддержувати вогонь, Одарка раз по раз бігала до печі підкидати сухої соломи. Оце спалахне віхоть — ясний світ пробіжить по хаті, заграє на чорних шибках вікон, освіте затурбовану голову Одарки, одкине від неї довгу-предовгу тінь на стіну, ходе-бігає та тінь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне світло — і тінь Одарчина кудись зникне, і сама вона покриється темнотою… Одарка знову біжить до печі, підкидає новий верчик… Знову світ осіяє, знову Одарка поспіша до макортета, знову постать її колишеться, і чорна тінь бігає по стіні.

— Дивись, дивись… Он мамина рука… Он — голова… ніс, — каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стіну.

Та глянула — і обоє зареготалися: такою їм здалася чудною біганина тії тіні по хаті. Одарка рада, що хоч тим дітвора забавилася; одно знає — поспішає з вечерею…

Аж ось і вечеря поспіла. І давати б — Карпа немає. Що там його додержує?

— Посидьте, діточки, трохи… Я зараз батька покличу, — сказала вона, юркнувши з хати.

У Притичиній хаті ледве тліє невеличкий каганець на комині, кидаючи з-під стелі жовтуватий світ. Угорі ще сяк-так освічує він сумну оселю, а з долівки встає чорний морок і піднімається вгору. Прісьчин труп, прикритий Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлілої соломи, чорніється на полу. Коли-не-коли упаде на його бліда смужечка світу, пробіжить по верху, мов ворухне платком, і — злякана — стрибає угору… На лаві під стіною сидять Панько, Кирило, Карпо — німі-мовчазні, немов до стіни прибиті.

— А що тут у вас — благополушно? — уступаючи в хату в шапці і з люлькою в зубах, питається Грицько.

— Що ж би тут?.. Он мертва лежить, — одказав Панько, ткнувши пальцем на піл.

Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.

— Ось Карпо прийшов за платком, — почувся голос Кирилів. — Жінка його старій очі закрила, так він хоче тепер узяти… Чи оддать?

— А хто бачив, як вона очі закривала?

— Ми не бачили… Він каже.

— Не можна. Поки становий не приїде — не можна, — одказує Грицько.

— Свого та й не можна? — спитався Карпо.

— Свого? — буркнув Грицько, сплюнувши. — А почім ми знаємо, що воно твоє? — повернувся до Карпа. — Може, хто й задавив стару та прикрив зверху платком…

У Карпа мороз поза спиною пішов від тих слів… «Оце так! Оце ще з-за платка напасть буде!» — гамселило, наче молотком, у його голову… «Адже ж за гроші напалися?..» Нерадісні почування проймали Карпа наскрізь.

— Карпе! Карпе! — донеслося до його.

Зирк — Одарка на порозі.

— Іди додому вечеряти.

Карпо кинувся.

— Та он… не можна, кажуть, платка брати, — несміло повідав він жінці.

— Чому не можна? То ж мій платок! — дивується Одарка.

— А так — не можна та й годі! — суворо одказав Грицько. — Ми знаємо, що він твій? — спитав він, пустивши на хату цілий клубок диму.

— Та я знаю, що мій. Бо ним я старій очі закривала.

— А хіба ми були при тому? бачили? — допитується Грицько.

— Чому ж ви не були? Де вас носило? — закипаючи, каже Одарка. — Ви, бач, напасть навести на чоловіка, скоротити йому віку — митці, а очей закрити вмирущому — вам важко!

— Та ти не бришкай так! — визвірився Грицько. — Що ти тут таке?

— А ти що?.. Он вмируща лежить, — тикає рукою Одарка, — душа її по хаті носиться, а ти став над нею кадити люлькою!.. Звичайний, нічого сказати, — одрізала Одарка.

Грицько стояв, витріщивши баньки, і не знав, що йому на те одказати.

— Ходім, Карпе. Хай платок тут зостається. Може, піде туди, куди й два карбованці старої пішли! — додала Одарка, виходячи з хати.

Карпо поплівся за нею. Панько й Кирило, похнюпившись, сиділи на лаві. Один Грицько стояв серед хати, неначе скаменілий.

— Отаке! — нешвидко промовив, приходячи до помки. — І біси його батькові! Голе, як бубон, а гостре — як бритва! Ви ж глядіть мені, щоб, бува, умерла та не втекла куди, — додав, повертаючись до Панька та Кирила, і пішов з хати.

— Нічого, одрізала! — сказав Панько.

— Та так йому й треба! Розібрався — так розібрався! Ще це староста занедужав, довелося за старосту бути, — так куди! — без дрюка і не підступай. Бач, як панує: гляди мені та гляди!.. Сам погляди! — каже Кирило.

А що Одарка каже?

Нічого. Ще більше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дітям, а сама й не приторкалася — слала постелі замість вечері. Карпо собі ліг, не вечерявши, і хоч тихо лежав, а й йому не спалося… «Що, як справді Грицько таку напасть зведе на них? Хіба йому що? Ні бога в животі, ні гріха — на душі, ні жалості в серці… Та ще як пригадає за землю», — подумав Карпо.

— І треба тобі було тим платком очі прикривати? — сказав він, почувши важке Одарчине зітхання.

— А що?

— Та так… Пропаде ще платок… — звернувся Карпо, щоб не вражати Одарку нерадісною звісткою.

— Хай пропаде. Я ось думаю, що коли вийде дозвіл ховати, то не кому прийдеться — як не нам… Скажемо Христі, коли вернеться, що користь з землі буде наша — от і все.

— Коли то ще буде! — сумно одказав Карпо