Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Олівер

Тиша у палаті схожа на густий туман. Вона лякає мене та плутає свідомість. У голові відлунням повторюються слова лікаря. Ні, це не просто слова. Навіть не діагноз. Для мене це вирок, і ніяк інакше. 

Ну ось і все.

Кінець.

Ванкувер? Драфт? НХЛ?

Забудь.

Я повільно відкидаю голову на подушку й втуплююся у стелю. Відчуття ніби мене облили крижаною водою й одночасно всадили кілька ножів у груди. Усередині все стискається від безпорадності. Від злості. Від того, що я сам у всьому винен.

Я тупо дивлюся вгору, намагаючись опанувати себе. Але все марно. В горлі стоїть гіркий клубок.

У якийсь момент чую, як двері знову відчиняються. Я думаю, що це лікар повернувся, щоб ще раз добити мене своїми медичними термінами. Але, коли відводжу погляд, то бачу Алісу.

Вона стоїть у проході, тримаючись за дверну ручку. Її очі уважно вивчають мене, ніби намагаються зрозуміти, чи варто підходити.

Я відвертаюся.

— Йди додому, — кажу глухо, втупившись у стіну.

Вона не реагує. Я чую її легкі кроки по підлозі, і ось уже за мить вона сідає біля ліжка.

— Олівере…

Мене ледь не пересмикує від її м’якого, співчутливого тону.

Я не хочу, щоб вона мене жаліла.

Я не хочу, щоб вона бачила мене таким.

— Тобі треба відпочити, — кажу трохи грубіше. — Вже дуже пізно. 

— Я не піду.

Я заплющую очі й стискаю пальці в кулак.

— Алісо, я серйозно.

— Я теж, — відповідає вона.

Важко видихаю.

Знаючи її, можна було й не сподіватися, що вона просто візьме й послухається.

Між нами зависає мовчання. Я відчуваю, як вона дивиться на мене, як уважно вивчає кожен мій рух, кожен мій подих.

— Лікар все тобі розповів? — запитує тихо.

Я різко повертаю голову до неї.

— Так, сказав. Можеш привітати мене з тим, що я офіційно вилетів зі списку учасників драфту. І з Орланів, напевно, також. Ідіот…

Голос звучить жорстко. Але я не можу інакше.

Аліса все одно не зводить з мене погляду.

— Ти не ідіот.

Я гірко сміюся.

— А хто ж тоді?

Вона нахиляється ближче, її пальці легенько торкаються моєї руки.

— Олівере, будь ласка… Не варто накручувати себе.

Я міцно заплющую очі. Від цього дотику всередині щось змінюється, щось ламається.

Груди стискаються так сильно, що я більше не можу дихати рівно.

— Це було моїм шансом, Алісо… — голос звучить хрипко, майже зірвано. — І я його втратив.

Я не маю сили сказати ще щось.

Аліса міцніше стискає мою долоню, і це остання крапля.

Мені хочеться кричати, трощити все навколо, вивільнити цей біль будь-яким можливим способом. Але натомість я просто лежу тут, на лікарняному ліжку, і відчуваю, як з-під повік повільно збігає одна зрадницька сльоза. Я її стираю ще до того, як Аліса встигає помітити. Бляха, навіть у дитинстві не плакав. 

Мій біль, моя злість, моє розчарування — усе це, змішавшись в одну небезпечну суміш, раптово вибухає.

Я різко смикаю руку, вириваючи її з долонь Аліси. 

— Я чув голос Коваля. Він у лікарні? Це ж ти покликала його, так?

Аліса завмирає.

— Що?

— Ти здала мене своєму батьку, — я майже гарчу, вгризаючись у неї поглядом. — Навіщо? Я ж просив…

Аліса кліпає, ніби не вірить своїм вухам.

— Олівере, ти зараз серйозно?

— Цілком! Ти ж знала, що я понад усе не хотів, аби він дізнався. Чому, чорт забирай, не могла просто… просто змовчати?! Може, мені вдалося б усе владнати.

Мої груди важко підіймаються. Я не контролюю емоції. Мене несе хвилею гніву, але я вже не можу зупинитися.

— Ти не мала права втручатися, — продовжую. — Це моє життя! 

Аліса ошелешено дивиться на мене. В її очах читається образа. Але ще більше там… болю.

— Я… — вона ковтає, помітно напружуючи плечі. Її голос змінюється, стає стриманим, майже холодним. — Я зробила все, щоб ти не помер у мене на руках. Вибач, що у паніці шукала підтримки єдиної близької мені людини. 

Я стискаю щелепи.

— Коваль не пробачить мені. 

— Тобі зараз не про це треба думати, — кидає вона. — Здоров’я важливіше за кар’єру.

Її слова впиваються в мене гострими лезами.

— Тобі не зрозуміти! — відповідаю я різко, відчуваючи, як моє роздратування зростає.  — У тебе є вибір. Є батьки, які готові підтримати що тут у Канаді, що в Україні. Є освіта та час на самореалізацію. А у мене… був лише хокей!

Аліса дивиться на мене так, ніби я тільки що вдарив її.

— У тебе є я, — шепоче.

— Не перебільшуй значення наших стосунків. Ми навіть не пара. 

У палаті на кілька секунд зависає тиша, яка тисне сильніше, ніж будь-які крики.

— Он як… — вона повільно підводиться. — Дякую, що пояснив. А то я вже навигадувала собі бозна-чого… Думала, ти щось відчуваєш до мене.

Я мовчу, дивлячись, як вона робить крок назад. Її очі знову зустрічаються з моїми. В них більше немає ніжності, тільки глибока образа.

— Одужуй, — тихо додає Аліса і, розвернувшись, швидко виходить з палати.

Я залишаюся сам.

З моєю злістю.

З моїм болем.

І з чортовим відчуттям, наче я тільки що зробив найбільшу помилку у своєму житті.