Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Аліса

Я виходжу з лікарні. На автоматі суну руки в кишені, намагаючись заспокоїтися, але це не допомагає. Серце досі калатає, у голові безперервно крутяться слова Олівера:

"Не перебільшуй значення наших стосунків. Ми навіть не пара."

Я стискаю губи, щоб не заплакати. Але коли вітер дає мені чергового ляпаса, наче намагається остаточно добити, я здаюся. Сльози самі котяться по щоках, і я навіть не витираю їх. Просто йду вперед, не знаючи, куди.

Не знаю, що робити. Не знаю, куди себе подіти.

Телефон сам опиняється в руках. Натискаю на контакт "Мама". Бо, хай там що, коли на душі кепсько, в першу чергу хочеться звернутися до мами…

— Алісо? — її голос теплий, рідний, такий знайомий, що мене остаточно прориває. Я заплющую очі й повільно видихаю. — Що сталося?

Я коротко переповідаю їй усе, що відбулося. Не вдаючись у деталі, не повторюючи слова, які й без того роз’їдають мене зсередини.

Її зітхання мимоволі змушує мене посміхнутися. Я буквально бачу, як вона закочує очі та з останніх сил намагається не сказати своє коронне: “А я попереджала!”

— Доню, — м'яко шепоче натомість, — навіщо ти терпиш це все? Хіба воно того варте?

Я мовчу.

— Повертайся додому, — продовжує мама. — Просто купуй квитки та сідай на літак. 

Я ковтаю ком у горлі.

— Мам…

— Що ти там забула? Роботу? Не для того ти закінчила університет, щоб працювати секретаркою. Хлопця, якому начхати на твої почуття? Алісо, ти ж сама казала, що він на тебе нагримав… Так не має бути. 

Я заходжу на сайт авіакомпанії. Дивлюся рейси до Києва. Дійсно, можна полетіти додому хоч завтра. 

Одним рухом блокую телефон і ховаю його в кишеню.

— Я подумаю, — кажу мамі.

Мені хочеться додому. Вперше настільки сильно. Хочеться впасти на мамин диван, накритися теплою ковдрою й заснути, знаючи, що завтра не треба буде ні з ким сваритися, нікого рятувати, ні за кого не перейматися.

Але я не купую квиток.

Щось мене зупиняє.

Що саме — я поки й сама не знаю.

Попрощавшись з мамою, довгий час просто блукаю вулицями. Ніби шукаю там відповіді на всі запитання, що розривають мене зсередини. Але місто мовчить. Ліхтарі кидають на засніжену дорогу довгі тіні, вітрини магазинів грають теплим жовтим світлом, з кав’ярень тягне ароматом ванілі та кориці. Всі живуть своїм життям. А моє життя, здається, зависло десь між минулим і майбутнім, і я не знаю, що робити далі.

Гуляю безцільно. І без сенсу. Бо думки ніяк не хочуть складатися у щось логічне. В голові одна лише плутанина — його погляд, його голос, його слова, які боляче врізалися прямо під ребра. Треба ж було мені закохатися саме в Олівера… Чому у нього? Краще б ми взагалі не зустрічалися.

Нічого. Все нормально. Я ж сильна.

Не помічаю, як ноги самі приводять мене до будинку тата. Треба заходити, бо вже настільки змерзла, що ледве рухаюся. Відкриваю двері й зазираю всередину. У вітальні та інших кімнатах темно, світло горить лише на кухні. Я кидаю куртку на спинку стільця в коридорі та йду туди.

Тато сидить за столом — лікті сперті на стільницю, погляд втуплений у чашку кави. Він виглядає втомленим. Але я вже знаю цей вираз обличчя. Це не просто втома. Це його показове: "я не в дусі, краще не чіпайте мене".

Я мовчки відкриваю шафку, дістаю собі склянку і наливаю води. Роблю ковток, а потім відчуваю, як його погляд впивається в мене.

— Ти де була?

— Гуляла, — коротко відповідаю.

Тато проводить рукою по підборіддю, хитаючи головою.

— Гуляла… Щось сталося? Ти  ж збиралася ночувати у лікарні.

Я стискаю склянку міцніше.

— Олівер попросив мене піти. Точніше… він вигнав мене.

— І ти його послухалася.

Це навіть не запитання. Це констатація факту.

— Так, — кидаю я.

Він мовчить.

Я зітхаю і підводжу голову:

— Я ж не можу змусити його прийняти мою підтримку, правда? Ти ж сам казав, що хокеїст — командний гравець. Але зараз Олівер повністю відмовляється від команди. Я не хочу стукатися у зачинені двері, тату.

Тато довго вдивляється у моє обличчя. Його губи стискаються в пряму лінію, а потім він робить ковток кави.

— Він просто боїться, — нарешті каже.

Я кліпаю.

— Чого?

— Втратити мрію, — відповідає тато. — А ще втратити повагу тих, хто в нього вірив. Я це знаю, проходив подібне.

Мої плечі трохи опускаються.

— Це дурниця. Я не перестану його поважати.

Тато хмикає.

— Ось тільки він цього не розуміє.

Я дивлюся на нього.

— А що ж тоді робити?

Тато знизує плечима.

— Залежить від того, наскільки сильно він тобі потрібен.

Я мовчу.

— Якщо він тобі дорогий, ти будеш поруч, — продовжує він. — Навіть якщо він спробує тебе відштовхнути.

— Я очікувала від тебе будь-яких слів, але не такого. Куди подівалася твоя злість?

Тато перевертає чашку в руках.

— А я й злюся. Просто вже не на Маккея, і точно не на тебе, Алісо. Я злий на себе. Виходить, я не тільки батько поганий, але й тренер хріновий. Хлопці мені не довіряють…

Ми обмінюємося довгими поглядами. Вперше за весь цей час мені здається, що ми з татом говоримо однією мовою.

— Та ні, Олівер захоплюється тобою, — намагаюсь підтримати його. — Він багато в чому завдячує тобі. 

— Тобою він захоплюється більше, — хмикає тато у відповідь. — Я не розповідав, але він підходив до мене… Просив дозволу зустрічатися з тобою. 

У мене округлюються очі.

— Коли?

— На ранок після того, як ми з Маргарет зустріли вас на катку. Ти ще спала, він заїхав до мене перед тренуванням. 

— О… і що ж ти йому відповів? 

Тато посміхається, дивлячись на мене з-під лоба.

— Що я четвертую його, якщо він завдасть тобі болю. Тож… ти дай знати, коли знадобиться нагострити лезо сокири.

Я посміхаюся у відповідь.