Читати книгу - "Різник із Городоцької"

— Що з вами?

— Зі мною? Нічого.

— Пане Навроцький, ви запросили мене. У вас є щодо мене якісь ідеї. Ми ж не знайомі особисто, хоч я вас читаю.

— Особисто — ні.

— Чому прислали телеграму саме мені, незнайомій людині? І ви не схожі на впевнену в собі людину. Дрижить голос. Вас самого тіпає. Що таке, пане Навроцький?

Клим напружився.

Віхура міцніше стиснув руків’я револьвера.

— Нічого... Тобто... нічого особливого... Послухайте, я...

— Хтось тут є крім вас?

Шацький знову здригнувся, позадкував до вікна.

— Хто має бути? Ми вдвох. Ви і я. Нам ніхто не повинен заважати.

— Заважати — що, пане Навроцький? Ви не можете склеїти двох слів? Вам заціпило? Ви налякані? Маєте рацію: боятися треба. Але запізно.

Кошовий ступив крок до прочинених дверей. З протилежного боку насувався озброєний комісар.

— Слухайте, як вас... Вилетіло з голови... Пане, добродію...

У Навроцького остаточно здали нерви. Різник натомість говорив спокійно й чим далі, тим впевненіше.

Виглядало, ніби він живився страхом Януша, він додавав сили.

— Мусили боятися раніше, пане Навроцький. Коли слали мені ту вашу зухвалу телеграму. Мене зовсім не цікавить, що у вас є проти мене, про що збиралися зі мною домовитись. Я — саме той, за кого ви мене маєте і ким уявили. Автора сенсацій про Різника з Городоцької позбавив життя Різник з Городоцької — ось що прочитають у вечірніх газетах ще сьогодні.

— А-А-А-А-А!

Крик, потім — удар.

Усе.

Кошовий випередив Віхуру на півкроку. Вилетів зі спальні першим, побачив спершу бритву, потім — руку, яка їх тримала, тоді — того, хто цілився в горло Навроцькому, котрий лежав на підлозі, притиснутий коліном.

— Стій!

Різник повернувся на вигук.

Упізнав Клима.

Лице розпливлося в посмішці.

Кошовий більше не стримував себе — навідліг зацідив кулаком просто в посмішку.

Сам не чекав від себе удару такої сили: відкинув нападника, розквасивши лице до крові. Той не зойкнув — зареготав, і Клим навалився всім тілом, замахувався коротко, бив різко, раз, ще раз, іще, з наміром розтовкти писок на суцільне місиво. Скинув із себе Шацького, котрий намагався відтягнути, Припинити екзекуцію. Замахнувся черговий раз.

Різкий біль у руці.

Віхура.

Стиснувши й викрутивши Климову правицю, він стягнув його з ворога, котрий далі реготав, ніби нічого не сталося. Тримав Кошового лівою. Права наставила на лежачого револьверне дуло:

— Досить. Вас заарештовано, пане Альберт Мазур.

Розділ вісімнадцятий

Наречена була в білому

Цього разу божевільня не гнітила й не тиснула.

Зайшовши у ворота й перетинаючи двір, Кошовий поводився, ніби заходив до сумного закладу на Кульпаркові так само часто, як до в’язниці. Він, адвокат, мусив бувати там у справах. Не перейнявся навіть сьогоднішньою перемогою. Йому кортіло чимшвидше поставити в історії крапку й більше сюди не вертатися. Розумів: міг написати й підписати в кабінеті Віхури все, що. Треба, потім давати потрібні показання, свідчити в суді — ось і все, чим обмежиться далі його участь. Та вперед, до остаточної розв’язки, Клима штовхав адреналін. Бажав бачити розв’язку на власні очі й чути все особисто.

Кошовий поспішав, крокував широко. Кремезний Франек Віхура ледь встигав за ним, задихався, чхаючи на ходу, та не здавався, намагався тримати темп. Шацький, прогнати якого в Клима не повернувся язик, замикав їхню невеличку колону. Але вже перед економічним корпусом комісар, наддавши трохи, таки випередив Кошового, призупинив біля дверей.

— Чекайте, пане Кошовий. Я офіційна особа, зайду першим. Так буде правильно.

— Отож! — піддакнув захеканий Шацький, перевівши подих. Проти пана комісара Навіть тут ніхто не матиме вагомих аргументів.

— У мене свої аргументи, — процідив Клим, машинально потираючи через рукавичку розбитий кулак. — І власні рахунки.

— Пан адвокат виправдовує самосуд?

— Ви все бачили і знаєте, пане комісаре, — парирував Кошовий. — На моєму місці бажали б того ж Напевне.

— Поки я на своєму місці, прошу пана, — відчеканив Віхура. — І знаю далеко не все. Як і ви, пане Кошовий. Хіба ні?

Замість відповіді Клим обійшов його, намагаючись усе ж зайти в приміщення першим. Та Віхура виявився затятим: стримав силою, стиснув лікоть залізною хваткою, відсторонив. Кошовий змирився з тим, що зайде другим.

Звичайно, професору Ліщинському вже доповіли про нежданих гостей. Лікар, як і минулого разу, чекав у своєму кабінеті. Лиш не підвівся з-за свого масивного широкого столу. І дивився на прибулих без жодної цікавості, хоч ворожості в погляді Клим так само не побачив.

В очах не відбивалося зовсім нічого.

— Уважно слухаю шановне панство, — мовив Ліщинський, не привітавшись, тут же додав ні сіло ні впало: — Яка честь, Сам комісар Віхура. Я саме сьогодні поспішаю. Але заради вас затримаюся. Маю до п’ятнадцяти хвилин, — і потім, знову без видимого зв’язку: — Добрий день, пане Шацький. Як ваша родина?

На Кошового професор демонстративно не звертав уваги. :

— Ви приділите нам більше часу, — заперечив комісар. — А тут я справді затримаю вас ненадовго. Маю документ, який дає право заарештувати вас, пане Ліщинський.

— Мене?

Клим не почув у запитанні жодної здивованої нотки. Професор ніби чекав на появу поліції в своєму кабінеті щонайменше кілька останніх років. Віко сіпнулося, і стояти мовчки він уже не міг. Кахикнувши, виступив наперед, наблизився. Тепер від Зенона Ліщинського його відділяв лише стіл.

— Вас, саме вас. Мусили почати не з того. Проте я вже не знаю, хто з вас небезпечніший.

— Перепрошую, пане Кошовий, про яку небезпеку ви зараз завели? Від кого вона йде? Від Мене?

Професор тицьнув себе в груди, потім почав зручніше моститися в кріслі, ніби збирався дивитися цікаву виставу чи слухати оперу. Він і не думав вставати й виходити.

— Годину тому поліція заарештувала вашого асистента, Альберта Мазура. Він винен у шести вбивствах, збирався скоїти сьоме. Тому є свідки. Троє з них — перед вами.

— Доктора Мазура?

— Ні, пане Ліщинський, — сказав Кошовий, дивлячись просто на професора та бажаючи побачити його реакцію. — Не доктора. Вашого пацієнта Альберта Мазура.

Хоч Кошовий уже раніше розповів це своєму товариству двічі, все одно в кабінеті запала лунка тиша.

Віхура й Шацький досі не могли повірити в почуте. Це був той випадок, коли не гріх здивуватися втретє так, ніби вперше.

— Отже, пацієнта, — зітхнув Ліщинський,