Читати книгу - "Після зради, Верона Дарк"

Ніка щойно повернулася з короткої наради, як на екрані її телефона з'явилося службове повідомлення:

> «Ніка, зайдіть, будь ласка, до кабінету генерального директора. Терміново.»

Її серце стислося. В горлі пересохло. Вона перечитала повідомлення двічі, ніби могла там знайти якесь пом'якшення. Але ні — це було саме те, що вона боялася почути.

— Чорт, — прошепотіла вона, ковтаючи клубок тривоги.

Йти не хотілося, але відмовити — значило б викликати ще більше запитань. Вона глибоко вдихнула, зібрала волосся в акуратний пучок і пішла, ледь не згинаючись під тягарем емоцій.

Коли Ніка постукала і зайшла до кабінету, її ноги були наче з вати. В кабінеті було тихо, лише глухо цокав годинник. Адріан стояв біля великого вікна, спиною до неї. Почувши скрип дверей, обернувся повільно, холодно — як чужа людина.

— Добрий день, пані Верес, — його голос був рівним, офіційним, наче вони були двома сторонніми людьми.

> Пані Верес?

Ніка миттєво стиснула руки за спиною, щоб не видати тремтіння. Вона зробила кілька кроків у кабінет, а тоді завмерла.

Адріан підійшов і… закрив двері. Повільно. З легким клацанням замка.

> Кінець. Тепер точно попала…

Він повернувся до неї і сів за стіл. Його погляд — безжальний. Зухвало впевнений. Але очі... Очі видавали бурю, що вирує всередині.

— Присідайте. Я хочу почути вашу історію, — сказав він з ледь помітною посмішкою. — Як вам вдалося досягти такого рівня в дизайні? За рік — це неабиякий прорив.

Ніка сіла на край стільця, відчуваючи, як її долоні пітніють. Вона не могла змусити себе говорити. Її губи тремтіли. В голові шуміло.

— Я… — голос зірвався. Вона кашлянула, намагаючись опанувати себе. — Це... Просто багато працювала…

Адріан нахилився вперед, спираючись ліктями на стіл. Його очі пронизували її наскрізь.

— Справді? Просто багато працювали? — він промовив це з іронічною інтонацією. — Я думав, що за таким результатом стоїть щось більше… історія, мотивація, біль. Хіба не так?

> Зупинись. Не дай йому залізти в душу. Тримайся, Ніко…

— Не думаю, що це має значення, — прошепотіла вона, відводячи погляд.

Він посміхнувся. Ледь помітно. Але очі... його очі світилися гнівом і болем.

— Як хочете. Я просто хотів ближче познайомитися з командою, — знову офіційно. — Але мені здається, з вами ми... давно знайомі, хіба ні?

Вона ковтнула повітря, яке застрягло в горлі. Слова різали її душу, мов лезо.

— Ні. Ви помиляєтесь.

Адріан відкинувся на спинку крісла, і посмішка зникла з його обличчя.

— Так. Звісно. Вибачте. Напевно, просто схожі очі.