Читати книгу - "Фальшивомонетники"

— Після чого, — докинула Лора, — люди надовго одужали від фуґи. Людські емоції, більше не бачачи можливости там оселитися, стали шукати собі іншого притулку.

Суперечка стала тонути в хитросплетіннях усіляких словесних викрутасів. Бернар, який досі зберігав мовчанку, але почав уже нетерпляче соватися на своєму стільці, врешті не витримав. З надзвичайною, навіть перебільшеною шанобливістю, як і завжди, коли він звертався до Едуара, але з тим відтінком жартівливости, що перетворювала цю жартівливість на гру, він сказав:

— Пробачте мені, пане, що я знаю, як називатиметься ваш роман, бо я довідався про це внаслідок своєї нетактовности, про яку ви, проте, визнали за можливе забути. Але ж ця назва, як мені, здається, свідчить про те, що ви збираєтеся розповісти певну історію, чи не так...

— О, скажіть нам, як він називається, — попросила Лора.

— Якщо хочете, люба подруго... Але мушу вас попередити, що, можливо, я її ще зміню. Боюся, вона трохи заводитиме читача в оману... Гаразд, скажіть їм, Бернаре.

— Ви мені дозволяєте? Роман називатиметься «Фальшивомонетники», — сказав Бернар. — Але тепер і ви скажіть нам... Ці фальшивомонетники... хто вони такі?

— Я не знаю, — відповів Едуар.

Бернар і Лора перезирнулися, потім поглянули на Софроницьку. Почулося довге зітхання. Я думаю, воно вихопилося в Лори.

Правду кажучи, Едуар спочатку мав на думці декого зі своїх братів по перу, коли обрав для свого роману цю назву: «Фальшивомонетники». Й, зокрема, він думав про віконта де Пасавана. Але це означення незабаром стало в нього набагато ширшим. Залежно від того, звідки віяв вітер духовности, з Риму чи звідкись-інде, його герої поступово робилися або священнослужителями, або франкмасонами. Його мозок, якщо він дозволяв йому вільно рухатися, швидко скочувався в абстрактне, де він почував себе як дома. Ідеї перемін, знецінювання, інфляції поступово заполоняли його книжку, — як теорії вдягання в Бапог ЯеБаПш Карлайла, — де вони займали місце персонажів. Едуар, не можучи про це розповісти, мовчав із майже зніченим виглядом, і його мовчанка, яка здавалася зізнанням у неспроможності, почала вельми бентежити трьох інших.

— Вам коли-небудь траплялося тримати в руках фальшиву монету? — нарешті запитав він.

— Так, — сказав Бернар, але «ні» двох жінок заглушило його голос.

— Ну, то уявіть собі золоту десятифранкову монету, що насправді фальшива. Вона варта не більше, як два су. Але вона буде варта десять франків, якщо не вважати іі фальшивою. Отже, я відштовхуюся від ідеї, що...

— Але навіщо відштовхуватися від ідеї? — нетерпляче перебив його Бернар. —Якщо ви відштовхнетеся від очевидного факту, ідея оселиться в ньому сама собою. Якби я писав «Фальшивомонетників», я почав би з опису фальшивої монети, тієї монети, про яку ви щойно говорили і яка... ось вона!

З цими словами він дістав із жилетної кишені невеличку десятифранкову монету й кинув її на стіл.

— Послухайте, як гарно вона дзвенить. Майже так само, як і інші. Можна подумати, вона золота. Я дозволив себе ошукати сьогодні вранці, як і бакалійник, який мені сьогодні її дав і сам дозволив себе ошукати, так він мені сказав. Думаю, вона все ж таки легша, аніж монета справжня. Але вона блищить і дзвенить майже як справжня монета. Її золота оболонка варта десь трохи більше як два су, але сама вона виготовлена з кришталю. Після тривалого використання вона стане прозорою. Не треба її терти, а то зламається. Крізь неї уже й так видно.

Едуар схопив монету й почав роздивлятися її з надзвичайно уважною цікавістю.

— Але від кого бакалійник її одержав?

— Він не знає. Думає, вона лежала в його шухляді вже кілька днів. Він подав її мені з цікавости, подивитися, чи я її візьму. Я взяв би її, будьте певні, але він як людина чесна мене остеріг, а потім погодився продати її мені за п’ять франків. Він хотів зберегти її в себе, щоб показувати її «аматорам» — так він висловився, а я подумав, що для нього вона не така цікава, як для автора «Фальшивомонетників». І я взяв її саме для того, щоб показати вам. Але тепер, коли ви її роздивились, я хочу забрати її назад. Я бачу, що реальна дійсність вас — на жаль! — не цікавить.

— Цікавить, — відказав Едуар. — Але вона мені завдає незручностей.

— Шкода! — сказав Бернар.

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Того самого вечора

«Софроницька, Бернар і Лора стали розпитувати мене про мій роман. Чому я дозволив собі заговорити про нього? Адже я не сказав нічого, крім несосвітенних дурниць. На щастя, нашу розмову урвало повернення двох дітей. Вони були розпашілі, засапані, так ніби довго бігли. Щойно увійшовши, Броня кинулася в обійми матері; мені здалося, вона зараз заплаче.

— Мамо, — вигукнула вона, — насварись на Бориса. Він хотів лягти в снігу зовсім голий.

Софроницька подивилася на Бориса, який стояв у дверях, опустивши голову і втупивши в підлогу застиглий погляд, у якому мені привиділася майже ненависть. Вона ніби й не помітила чогось незвичайного у виразі очей хлопчика і з дивовижним самовладанням сказала:

— Послухай, Борисе. Цього не варто робити ввечері. Якщо ти цього так хочеш, ми підемо туди завтра вранці. Але спершу ти повинен будеш роззутися й прийти туди босоніж...

Вона ніжно погладила обличчя своєї дочки. Але та несподівано впала на землю й засмикалась у конвульсіях. Ми неабияк стривожилися. Софроницька підняла її й поклала на софу. Борис не ворушився й дивився на цю сцену великими очима, в яких застиг ошелешений подив.

Мені здається, що методи виховання, яких дотримується Софроницька, чудові в теорії, але, схоже, вона недооцінює опір, який чинять їй ці двоє дітей.

— Ви дієте так, ніби добро завжди має брати гору над злом, — сказав я їй згодом, коли ми з нею були наодинці. (Після обіду я пішов довідатися, як ведеться Броні, котра обідати не приходила.)

— Це справді так, — сказала мені вона. — Я твердо вірю, що добро завжди перемагає. Не маю сумніву, що це так.

— Але повна відсутність будь-яких сумнівів може закінчитися для вас погано.

— Щоразу, коли для мене щось закінчувалося погано, моя віра була недосить