Читати книгу - "Фальшивомонетники"

Вона взяла мене за руку.

— Схоже, ви не вірите в переваги переконань. Я хочу сказати, в їхню діяльну силу.

— Справді, — зі сміхом відповів я, — я не містик.

— А я, — вигукнула вона в якомусь надзвичайно щирому пориві, — я всією своєю душею вірю, що без містики в нашому тлінному світі не було б нічого великого, нічого прекрасного!

Я знайшов у списку постояльців прізвище Віктора Струвілова. Якщо вірити власникові готелю, то він покинув Саас-Фе за два дні до нашого приїзду, після того як прожив тут близько місяця. Мені було б цікаво знову зустрітися з ним. Софроницька, безперечно, з ним бачилася. Треба буде її розпитати».

IV

— Я хотів запитати у вас, Лоро, — сказав Бернар. — Як ви вважаєте, чи є на цьому світі щось таке, чого не можна було б брати під сумнів?.. Іноді мені навіть здається, що сам сумнів можна було б узяти як точку опори. Адже в ньому ми ніколи не відчуваємо нестачі. Я можу сумніватися щодо того, чи існує сама реальність, але я ніколи не сумніваюся в реальності мого сумніву. Я хотів би... Пробачте мені, якщо я висловлююся надто по-книжному; я не книжник за вдачею, але навчався філософії, а ви навіть уявити собі не можете, як впливають на розум постійні балачки про всілякі вчені матерії. Я виправлюся, присягаюся вам.

— До чого цей вступ? Що ви хочете сказати мені конкретно?

— Я хочу сказати конкретно, що хотів би написати про людину, яка прислуховується до думки кожного і яка, наче той Панург, запитує поради в кожного, перш ніж зробити нехай там що. Але переконавшись у тому, що думки різних осіб у будь-якому питанні входять у суперечність, така людина вирішить не слухати більш нікого, крім себе, і раптово почується дуже сильною.

— Це проект старого діда, — сказала Лора.

— Я набагато більш зрілий, аніж вам здається. Ось уже кілька днів я роблю регулярні нотатки в записнику, як Едуар; я записую чиюсь думку на правій сторінці, так, щоб на лівій я потім міг записати думку протилежну. Ось, наприклад, одного вечора Софроницька нам сказала, що залишає на ніч відчиненим велике вікно в кімнатах Бориса та Броні. Усе, що вона говорила про такий режим, здалося нам цілком раціональним і переконливим, чи не так? Але вчора ввечері, в курилці готелю, я почув, як німецький професор, який щойно сюди прибув, виклав зовсім протилежну теорію, що, признаюся, здалася мені ще переконливішою й обґрунтованішою. Найважливіше полягає в тому, сказав він, щоб якнайбільше загальмувати уві сні той обмін речовин, який і є життям. Він назвав цей процес спалюванням. Лише в цьому випадку — так він вважає — сон справді відновлює сили. Він послався на приклад пташок, які засовують голову під крило, на всіх тих тварин, які згортаються в клубочок, коли сплять, щоб дихати тільки ледь-ледь; та й люди, які живуть найближче до природи, сказав він, найменш культурні селяни наглухо законопачують ті приміщення, в яких сплять; араби, яким доводиться спати просто неба, затуляють обличчя каптурами своїх бурнусів. Але, повертаючись до Софроницької та двох дітей, яких вона виховує, я схиляюся до думки, що й вона має певну слушність і те, що добре для інших, було б шкідливим для цих малих, бо, якщо я зрозумів правильно, вони мають у своїх організмах мікроби туберкульозу. Одне слово, я дійшов висновку... Але вам нудно мене слухати.

— Хай це вас не турбує. То ви сказали?..

— Я вже забув, що я сказав.

— О, гляньте, він уже дметься. Не соромтеся своїх думок.

— Я сказав, що немає нічого такого, що було б добрим для всіх, а не для певних окремих осіб; що немає нічого, що було б істинним для всіх, а не тільки для тих, хто вважає його таким; що не існує ані методу, ані теорії, які можна було б застосовувати без розбору до кожного; що в тому разі, коли нам треба обирати, як нам діяти, ми принаймні маємо право вільного вибору; що коли ми не маємо вільного вибору, то все стає ще простішим; що для мене стає істинним те (не в абсолютному значенні, безперечно, в стосовно мене), що дозволяє мені в якнайліпший спосіб застосувати мої сили, задіяти всі мої чесноти. Бо інакше я не можу відкинути свій сумнів, а нерішучість мене жахає. «М’яка й приємна» подушка Монтеня — не для моєї голови, бо мені ще не хочеться спати і я не збираюся відпочивати. Довга дорога лежить від того, яким я себе вважав, до того, яким я, мабуть, є насправді. Мені іноді страшно прокидатися надто рано.

— Вам справді страшно?

— Ні, річ не в тім, я, власне, не боюся нічого. Але чи знаєте ви, що я вже дуже змінився? Принаймні мій внутрішній світ уже не той, яким він був до того, як я пішов із дому; потім я зустрів вас, і цілковита свобода перестала бути для мене виключною метою. Можливо, ви досі не зрозуміли, що я тут для того, аби служити вам.

— Як це накажете розуміти?

— О, вам це добре відомо. Навіщо ви хочете почути, щоб я вам сказав? Ви чекаєте від мене признання?.. Ні, ні, благаю вас, не ховайте від мене свою усмішку, а то я геть замерзну.

— Годі вам, мій маленький Бернаре, ви ж не станете запевняти, що починаєте любити мене.

— О ні, я не починаю, — сказав Бернар. — Мабуть, ви тільки починаєте це відчувати. Але ви не можете мені перешкодити.

— Мені було б приємно, якби я могла повірити вашим словам. Навіть якби після цього мені довелося б наближатися до вас із великою обережністю, так ніби ви вогонь, а я — займиста речовина... Але ви уявіть собі ту безформну й роздуту істоту, якою я незабаром стану. Вам досить буде глянути тоді на мене, щоб одужати.

— Атож, якби я любив вас лише за ваш зовнішній вигляд. До того ж я не хворий; або, якщо любити вас, означає бути хворим, то я волію не одужувати.

Він сказав це дуже серйозно, з майже сумною серйозністю. Він дивився на