Читати книгу - "Країна снігу (збірка)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А от мама ставила квіти, — сказала Фуміко.
— Аж не віриться, що перед нами «сіно» вашої матері! Гадаю, вона сама була б цьому рада.
Невже Тікако глузує?
Фуміко спокійно відповіла:
— У матері він був як ваза для квітів… Що ж до мене, то я полишу займатися чайною церемонією.
— Не кажіть!.. — Тікако оглянулася. — Мені здається, я відразу заспокоююсь, щойно переступаю цей поріг. А я ж відвідала не один такий павільйон. — Вона звернула погляд на Кікудзі. — Кікудзі-сан, наступного року минають п’яті роковини з дня смерті вашого батька. Влаштуйте цього дня чайну церемонію.
— Треба подумати… От було б кумедно поставити перед гістьми не справжнє чайне начиння, а підробки!
— Що ви кажете! Серед посуду вашого батька немає жодної підробки.
— Справді? Все одно було б кумедно! Чайна церемонія з підробками… — Кікудзі звернувся до Фуміко: — Мені здається, наче в цьому павільйоні завжди витає запах цвілі й отруйних випарів. То, може, чайна церемонія з підробленим посудом розжене цю отруйну атмосферу. Після таких поминок я розпрощаюся з чайною церемонією. Зрештою, я й раніше не цікавився нею…
— Ви хочете сказати, що вам обридло, коли стара Курімото приходить провітрювати чайний павільйон?
Тікако заходилась перемішувати чай.
— Таки правда ваша!
— Бувши вами я б не поспішала. Спочатку заведіть нових друзів, а вже тоді поривайте з давніми.
Показуючи очима, що все готово, Тікако поставила перед Кікудзі чашку.
— Фуміко-сан наслухається ваших жартів і подумає, що «сіно» — пам’ятка про матір — потрапила в погані руки. Коли я дивлюсь на цей глечик, мені здається, ніби на ньому відбилося обличчя вашої матері.
Кікудзі поставив чашку на тацю і глянув на «сіно».
Що вона там побачила?.. На чорній лакованій покришці видно скоріше її власне обличчя.
Фуміко сиділа в задумі.
Кікудзі не розумів, чи то стримує вона своє обурення, чи то намагається не помічати Тікако?
Дивна річ — Фуміко не виявляла ніякого невдоволення і сиділа поряд з Тікако.
Згадка Тікако про шлюб Кікудзі теж ніби її не зачепила.
Тікако, що здавна ненавиділа пані Оота і її доньку, й тепер намагалась образити Фуміко, та дівчина не сердилась.
Мабуть, вона поринула в таку безпросвітну тугу, що образи пролітали повз її вуха… А може, приголомшена материною смертю, вона піднеслася над мирською суєтою?.. Або ж, успадкувавши від матері чисту душу, не вміє опиратися ні собі, ні комусь іншому.
Але ж і він, Кікудзі, не дуже намагався захистити Фуміко від дошкульних випадів Тікако…
Спіймавши себе на цій гадці, Кікудзі подумав, що й він — дивна людина.
Та найстрашнішим було те, що Тікако сидить і спокійно сьорбає чай.
Тікако вийняла годинника з-за обі.
— Цей годинничок не годиться для короткозорих… Кікудзі-сан, ви б не віддали мені кишеньковий годинник вашого батька?
— В нього не було такого годинника! — одрубав Кікудзі.
— А я вам кажу, що був! Він завжди носив його при собі. Навіть коли навідувався до вас, Фуміко-сан. Правда?
Тікако напустила на себе байдужість.
Фуміко похнюпилась.
— Здається, зараз десять на третю. Стрілки розпливаються… — Тікако заговорила різко й діловито. — Інамура-сан організувала для мене групу. Сьогодні о третій перший урок. Перед тим я зайшла сюди одержати вашу відповідь, Кікудзі-сан.
— Будь ласка, передайте Інамура-сан, що я рішуче відмовляюсь, — сказав Кікудзі.
— Так-так… Отже, рішуче відмовляєтесь… — Тікако намагалась перевести його відповідь на жарт. — А я сподівалася проводити тут свої заняття.
— Порадьте Інамура-сан купити мій будинок. Я все одно найближчим часом продам його…
Не звертаючи уваги на Кікудзі, Тікако обернулася до Фуміко.
— Фуміко-сан, а ви не збираєтесь додому? Може, підемо разом?
— Гаразд.
— Я зараз швиденько попораю.
— Дозвольте вам допомогти.
— Як хочете…
Не чекаючи на Фуміко, Тікако подалася за сьодзі мити посуд.
Звідти долинув плюскіт води.
— Фуміко-сан, чого вам спішити? Не йдіть з нею, — прошепотів Кікудзі.
Фуміко похитала головою:
— Мені страшно.
— Вам нічого боятись.
— А я все одно боюсь…
— Тоді вийдіть з нею, а на півдорозі придумайте щось і поверніться назад.
Фуміко знову похитала головою і встала, розгладжуючи ззаду складки тонкого літнього плаття.
Кікудзі простяг до неї руку.
Йому здалося, що Фуміко от-от упаде. Фуміко зашарілася.
Коли Тікако запитала її про кишеньковий годинник, вона ледь почервоніла, а тепер сором розцвів на її обличчі гарячим рум’янцем.
Фуміко пішла мити «сіно».
— A-а, принесли мамин глечик, — почувся з-за сьодзі хрипкий голос Тікако.
ПОДВІЙНА ЗІРКА
І
До Кікудзі завітала Тікако й повідомила: «І Фуміко, і донька Інамурів повиходили заміж».
Тієї літньої пори о пів на дев’яту надворі ще було видно. Кікудзі повечеряв і, прилігши на галереї, милувався світлячками в клітці, що їх купила служниця. Непомітно їхнє сяйво пожовкло — сонце опустилося за обрій. Та Кікудзі не вмикав світла.
Взявши на кілька днів відпустку, Кікудзі навідався до свого приятеля, що жив на дачі біля озера Нодзіріко, й тільки сьогодні повернувся додому.
Приятель був жонатий і мав дитину. Кікудзі, незвиклий до малечі, ніяк не міг визначити, скільки ж їй місяців і чи велика вона для свого віку, отож просто для годиться сказав:
— Чималенький!
— Та де там! Народився таким слабеньким, що жаль було дивитися. Тільки останнім часом трохи вилюднів… — відповіла приятелева дружина.
Кікудзі помахав рукою перед очима маляти.
— А чому воно не моргає?
— Бачити то бачить, але моргати йому ще рано. Це прийде пізніше.
Він гадав, що дитині місяців п’ять, а виявилося, що тільки три. Лише тепер Кікудзі зрозумів, чому в матері таке бліде обличчя і рідке волосся. Адже вона недавно оклигала після пологів.
Знайоме подружжя віддавало дитині всю душу, не спускало з неї очей, і Кікудзі почувався самотнім і зайвим. Та тільки він сів у поїзд, як перед очима постав лагідний образ змарнілої, сама шкіра й кістки, жінки з немовлям на руках. Приятель увесь час жив разом з батьками, і лише тепер, після народження маляти, молода жінка була наодинці з чоловіком. Дача на березі озера, напевне, здавалася їй раєм.
І ось тепер, відпочиваючи на галереї, Кікудзі згадував ту жінку з щемливим, майже священним почуттям.
Саме тоді й нагодилася Тікако.
Вона нецеремонно зайшла на галерею і сіла біля Кікудзі.
— Що це з вами?! В такій пітьмі… Ох, ці мені одинаки! Як ляжуть відпочити, то й світла нікому запалити.
Кікудзі підтяг ноги, зігнув їх у колінах, якийсь час так полежав, потім неохоче сів.
— Та лежіть собі! — Тікако простягла руку, ніби хотіла стримати Кікудзі, а вже тоді за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна снігу (збірка)», після закриття браузера.