Читати книгу - "Сучасна польська повість"

Ми пройшли повз барак і, обминувши вантажну машину з погашеними фарами, що стояла біля тротуару, звернули на вулицю, яка вела до Піярської; та чим більше ми віддалялись від вокзалу, тим дужче охоплювало мене збудження й нетерпіння, хотілося швидше кінчити все це, але треба було триматись так, щоб він не здогадався про мої наміри; я трохи наддав ходи, розуміючи, що мені буде легше здійснити свій задум, коли майор з розгону наскочить на валізу. «Не зараз. Ще кілька метрів».

Я почув позад себе сміх і з подивом оглянувся.

— Не пощастило тобі, а? — спитав майор з іронічним вогником в очах. — Ось і кінець пригоди. Я ж казав, що це може погано скінчитись.

— Нічого не вдієш! Попався. Але й тобі, гаде, буде каюк…

— О, не так скоро!

— Все одно здохнеш…

— Ти раніш.

— Це ми ще побачимо.

— Ти не доживеш і до ранку!

— Падло!

— Тебе порішать.

— Але не цієї ночі.

— Пристукнуть тебе, — засміявся майор. — Я знаю, на що здатні гестапівці.

— Плювати я на них хотів. Можеш їм це сказати.

— Сам скажеш!

— Я їм ще не те скажу, тварюко!

— Ти твердий горішок, еге ж? Але чи зможеш витримати все до кінця? Вони і з такого, як ти, зуміють зробити лемішку.

— Ну, годі. Про мене не турбуйся. Я пройшов добру школу.

— Гляди, не здумай тікати, — остеріг майор і знов засміявся. — За кожним поворотом тебе чекає смерть.

— Ми стоїмо в одній черзі. Тільки невідомо, чия прийде раніш.

— А жаль було б умерти такої ночі, правда?

— Я був до цього готовий. Умерти можна й різдвяної ночі. Але й ти, падлюко, кінець кінцем здохнеш!

Ми наближались до рогу Піярської.

«Зараз. Зараз я кину йому під ноги валізу».

— Стій! — крикнув майор.

Я тихо вилаявся, але, щоб не викликати в нього підозри, слухняно спинився; обернувшись, подивився на безлюдну, заметену снігом вулицю і помітив вантажну машину — ту саму, повз яку ми пройшли на розі Вокзальної площі, — вона повільно й тихо, з погашеними фарами, сунула слідом за нами; я глянув на будинки по той бік вулиці, величезні, похмурі, зі старанно затемненими вікнами, у квартирах цих будинків, напевно, саме зараз люди сідали за святкові столи. «Щоб їх усіх чорти взяли!»

Я повернувся до майора і нетерпляче спитав:

— Чого ми ждемо?

— А куди ти поспішаєш, хлопче?

— Кінчаймо, нарешті, цю гру, — сказав я. — До готелю вже недалеко…

Машина все наближалась, я вгледів двох чоловіків, що стояли на приступках обабіч кабіни, тримаючись за дверцята, і чекав, поки вони проїдуть, їхня поява ламала мої плани. «їдуть так, наче в кузові немає місця».

— Так, — озвався майор серйозним тоном. — Пора кінчати цю гру. Ви вільні. Можете йти додому.

Я відвів погляд від машини і, вражений, уп’яв очі в майора.

— Я був змушений вас ударити, — спокійно пояснив він. — На жаль, не було іншого виходу. Гадаю, ви на мене за це не сердитесь. Адже я діяв у ваших інтересах.

Ви ж не станете заперечувати, що становище було досить складне. Та мені вдалося переконати того агента гестапо, що ви — злодій, а валіза, з якою ви мали стільки клопоту, належить мені. Звичайно, він мені зразу повірив. Тим більше, що я лупцював вас не жаліючи…

Я тільки мовчки кивнув, бо ще не довіряв йому.

— Стонадцять чортів! — лайнувсь я. — І довго ви ще будете так бавитись?

— Ідіть додому, тихо сказав майор. — Я ж сказав, що допоможу вам.

— Так, але то було в поїзді.

— Ви вільні.

Я нахилився й підняв свою валізу.

— Ви врятували мені життя.

Майор мовчав.

— Шкода тільки, що ви так говорили зі мною, коли ми вийшли з вокзалу.

— Я говорив не серйозно.

— Ви гралися з вогнем.

— Але я не мав наміру надто затягати цю гру.

— На щастя…

Тихо скрипнувши гальмами, машина несподівано зупинилась не більш, як за десять метрів од нас; занепокоєний, я оглянувся й побачив, що в наш бік біжать двоє людей, я відразу впізнав їх — то були Сірий і Лис.

— Хлопці, не стріляйте! — гукнув я здушеним голосом. — Не стріляйте, ради бога!..

Та було вже пізно, ляснули два коротких, сухих, як удари бича, постріли, і майор, навіть не зойкнувши, впав на землю; його пістолет глухо стукнув об брук, а кашкет, злетівши з голови, покотився по обмерзлім тротуарі й застряг у купі снігу.

— Швидше, Похмурий! — гукнув мені Сірий. — Давай валізу!

Я стояв нерухомо, розгублений, приголомшений, і вдивлявся в обличчя майора, шукаючи в ньому хоч якихось ознак життя.

— Похмурий! — гримнув Лис. — Не гайся!

Я підняв майорів пістолет і лише після цього взяв валізу, разом із Сірим ми затягли її в кузов, самі залізли під тент, і машина рвонула з місця.

— Чиста робота, правда ж? — мовив Лис тремтячим від хвилювання голосом.

— Так.

— Ти не сподівався, що ми на тебе чекатимем?

— Ні, — відповів я. — Ні.

— Що з тобою, хлопче? — спитав Сірий. — Ще не очухався?

— Еге. Весь час думаю про це.

— Ми наспіли саме в час, правда?

— Так.

— Ти, мабуть, думав, що зовсім засипався?

— Вгадав, друже.

— Цього разу було зовсім кепсько.

— Скажи, Похмурий, як тобі пощастило вимкнутися з перону?

— Дай мені спокій.

— Що це на тебе найшло, хлопче? — спитав Сірий. — Якийсь ти прибитий, наче щойно брата поховав.

— Я думав, цього разу вже не вискочу.

— А здорово ми впорали цього німчуряку.

— Еге ж.

— Куди він тебе вів?

— До готелю.

— Чого?

— Я мусив однести його валізу.

— Це він так розмалював тобі пику? Ти весь заюшений кров’ю.

— Так.

— На пероні була буча?

— Мені трохи перепало від майора. Валіза в нього була важка, а я не хотів нести її до готелю.

— Смішна історія, їй-богу. Цей субчик сам поліз нам у руки.

— Це мене врятувало. Інакше я б не вибрався з перону. Ви ж самі бачили, що там робилось.

— Пощастило тобі, брате.

Лис пирснув зо сміху.

— Добре, що ми тебе підождали.

— Авжеж.

— У мене просто собачий нюх, — пробурмотів Сірий. — Я чув, що сьогодні може щось скоїтись. Цілий день хвилювався, місця собі не знаходив…

— Та я й сам як-небудь викрутився б.

— Зате тепер ти вже в цілковитій безпеці.

— Так.

— Але ти начебто й не радий. Що трапилось?

— А, нічого, — спроквола, неуважливо відповів я. — Досі думаю про ту історію. Це таки була з біса добра робота…

VI

СВЯТВЕЧІР: СВЯТВЕЧІР