Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

— Дивіться, дядьку, вгору. Хмара наступатиме, дрібний дощик накрапатиме, паличка летітиме — як грім гримітиме. Тоді мене збудите, бо я ляжу спати.

Якраз за добу дивиться дядько: хмара наступає, дрібний дощик накрапає, паличка летить — як грім гримить.

— Вставай, небоже, паличка твоя летить.

Він схопився, став, підставив плече, паличка ударилась йому об плече, навпіл перебилась.

— Легка, дядечку!

Пішов, ще сто пудів заліза приніс. Почали його докупи збивати, скували вдруге паличку. Він вийшов надвір і кинув знов угору.

— Дядечку, — каже, — дивіться вгору. За дві доби хмара наступатиме, дрібен дощик накрапатиме, паличка летітиме — як грім гримітиме.

А сам ліг спати.

Якраз через дві доби дивиться дядько: хмара наступає, дрібен дощик накрапає, паличка летить — як грім гримить.

— Вставай, небоже, паличка летить!

Він схопився, підставив коліно, паличка впала, зігнулась.

Пішов він знов у місто, купив ще сто пудів заліза. Приносить, і почали знову сковувати докупи.

Скували ту паличку втретє. Іван вийшов надвір, кинув її угору і каже дядькові:

— Тепер дивіться, вже через три доби хмара наступатиме, дрібен дощик накрапатиме, паличка летітиме — як грім гримітиме. Тоді мене збудите.

А через три доби дядько каже:

— Вставай, небоже, палка летить!

Іван встав, підставив долоню, вона впала на долоню — не погнулася, тільки трошечки з кінця подалась.

— Тепер, може, буде годитися. Добра буде.

Подякував дядькові.

— Тепер прощайте. Я перечув, що єсть за морем рак Вір і ніхто його не може звоювати.

Приходить до моря, ніяк не може через море перейти. Дивиться — лазить рак.

— Слухом чувати, превеликого богатиря Івана Богданця у вічі видати. То було чути, а тепер і у вічі видно. Чи по волі, чи по неволі?

— Добрий молодець ніколи по неволі не ходить — все по волі. Що ти, раче, — говорить, — можеш мене переправити через море?

— Як не можу? Ще таких двох можу переправити!

Перевіз він його через море й питає:

— Куди ж це так тебе Бог несе?

— Я, — каже, — перечув, що єсть за морем такий рак Вір, що ніхто його не звоює.

— Боже тобі поможи! Йди ж, — каже. — Увійдеш у степ, будеш іти очеретом, він буде лежати з розкладеною головою, — у нього розкладна голова. Як знайдеш самий тулуб, — не буди!

Приходить він на той степ — стежечка. Він тією стежечкою йде — лежить рак.

Пройшов його, йде далі — уже його покинув за дві версти. Дивиться — лежить голова. Приходить — палкою торкнув у голову — голова схопилась та в тулуб.

А тоді до Івана:

— Дурню, нащо ти мене будиш? Я не таких богатирів та й зі світа позгублював! Ну, ходім же до мене в дім.

Входять вони до нього в дім, сідають за столи тисовії, скатерті шовковії, почали пити й гуляти.

— Ну, ходім тепер, — каже, — на тічок битися!

Прийшли на тічок. Поставив рак шість барилок з водного боку і з другого боку шість — в одних сильна вода, в других безсильна. Із цього боку, де Іван Богданець, — безсильна, а з того, де рак, — сильна.

— Напиймося, — каже рак, — перше води та тоді будемо битися.

Напився Іван безсильної, а рак Вір напився сильної.

— Бий ти!

— Ні, бий ти! Ти у своїм домі!

Як ударив рак — Івана Богданця загнав по коліна у землю. Як ударив Іван — загнав рака тільки по кісточки.

— Тепер, — каже, — дай, раче Віре, віддихатися.

Рак Вір заснув. А Іван Богданець не спить. Дивиться — лізе до нього рак той, що його перевозив.

— Візьми ці барилки, перекоти на той бік, а його барилки перекоти на свій бік, бо коло тебе — безсильна вода. То ти ту питимеш, а він буде пити безсильну.

Повставали вони й почали битися: вдарив рак Івана Богданця — вже й по кісточки не загнав. Як ударив Іван рака — по пояс загнав. Ударив рак другий раз Івана Богданця — по коліна загнав, ударив другий раз Іван Богданець рака — по шию загнав.

– Іване Богданче, даруй мене життям, — дам я тобі три штуки таких, що вони тобі пригодяться, тільки даруй мене життям.

— Добре, — каже, — давай!

Дав він йому бичка-самохідника, яблучко-по-котигорошко і цілющу й живущу воду з котиком. Забрав Іван всі три штуки, а рака Віра таки вбив. Прилазить до нього той рак, що його перевозив. Свиснув — стали з моря раки злазитися звідусіль.

— А що, — каже, — всі вже?

— Ще, — говорять, — нема одного старого, що за скелею сидить уже триста літ.

Прилазить і той, і вони почали собі царя коронувати, бо того вже вбили.

— Що ж ти, — питає, — раче, можеш мене назад перевезти?

— Не можу, — каже, — тепер уже в тебе багато сили. Нехай тебе той старий перевезе.

Пішов він до старого.

— А що ти, старий, можеш мене перевезти?

— Я ще, — каже, — таких три перевезу, як ти.

Сів він на рака і переїхав море. Приходить додому, дав матері бичка, яблучко і воду.

— Нате ж, — каже, — мамо, поставте це все у коморі, а я піду од вас. Як довго мене не буде, сідайте на бичка, пустіть яблучко і воду із собою візьміть. Де мої білі ноги походять, яблучко викачається, бичок виходить. Де я буду вбитий і закопаний, яблучко там стане, викопайте мене і знайдете маслачок з мене — одну кісточку покропіть цілющою і живущою водою — я оживу.

Відкланявся й пішов. Іде він в інше панство, в десяте царство. Дивиться — стоїть чоловік Крутивус посеред дороги, з одного боку шість вітряків і з другого шість. На цей бік поверне одним вусом — ці шість вітряків мелять, поверне на другий бік другим вусом — ті шість вітряків мелять.

— Здоров, — каже, — земляче!

— Здоров!

— Куди тебе Бог несе?

— Піду в добру путь.

— Пішов би й я, брате, з тобою, та боюсь, бо мене мій пан як дожене, то де дожене, там мене й вб’є.

— Ходи, — каже, — не бійся!

Перевернув Іван Богданець вітряк і поклав підпис: «Гляди, — каже. — Ішов Іван Богданець і взяв товариша із собою. І не доганяй, бо де доженеш, там і пропадеш!»

Ідуть у інше панство, в десяте царство.

Вернигора гори переставляє. Де долина, то він гору туди насуває.

— Здоров, — каже, — земляче!

— Доброго здоров’я!

— Куди Бог несе?

— Підемо, — каже, — у добру путь.

— Пішов би й я, браття, з вами, та боюся свого пана.

— Ходи! — каже.

Поклав на каплиці підпис: «Гляди, як