Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

Жоден марш російських військ по українській території не обходився без грабунків, побиття, зґвалтувань, каліцтв і навіть убивств. На подібні дії гетьманові скаржилася сотенна, полкова старшина (збереглася цікава скарга чернігівського полковника Полуботка на грабунки та образи, що їх заподіяли його полчанам росіяни в 1705 році). Гетьман, не владний змінити поведінку військ «союзників», сумлінно відсилав ці скарги цареві, додаючи від себе чималу кількість відомих йому подібних фактів. Але Петру вочевидь ніколи було всерйоз займатися подібними справами – кілька досить грізних указів, що мали привести до тями надто завзятих офіцерів, та накази «не ображати малоросіян» жодного помітного ефекту не мали.

До невдоволень селян і міщан додавалися невдоволення козаків, що перебували в походах, завойовуючи своєю кров'ю славу та нові території майбутній імперії. Як уже говорилося вище, жорстоке і зарозуміле поводження іноземних і російських командирів з українськими козаками було викликане ставленням до козаків як до другорядного війська, нездатного протистояти регулярній армії. Частково це справді було так, але є безліч прикладів, які підтверджують думку про те, що іррегулярна кіннота і сердюцька піхота за умов правильного використання (а цим вмінням згадані офіцери якраз не відзначалися) перетворювались на досить потужну силу. Крім того, поступаючись шведам, козацьке військо аж ніяк не поступалося шляхетським загонам Лещинського. Тому абсолютно нічим не можна виправдати факти безглуздої, звірячої жорстокості і варварського ставлення до козаків та навіть старшини з боку російських командирів. Подібні факти траплялися з самого початку Північної війни: побої, вбивства з метою пограбування, крадіжки коней. Навіть вища старшина не була застрахована від знущань – у 1705 році російські вояки в Литві скинули з коня та пограбували наказного гетьмана Горленка та кількох старшин, що їхали з ним. Козацькі загони часто використовувалися на важких будівельних роботах (будівництво Санкт-Петербурга, Печорської фортеці в Києві). Роботи провадилися за важких кліматичних умов, погано працювала система забезпечення. Смертність козаків від хвороб, непосильної праці, знущань була значною, вона перевищувала козацькі втрати на полі бою. Інколи додому поверталися лише 45 – 50 відсотків особового складу козацьких полків. Крім того, щорічні походи вели до занепаду козацьких господарств.

Усі ці факти переконливо свідчать про відсутність «дружніх» почуттів між українським населенням та різношерстою, нашвидкуруч набраною з найрізноманітніших соціальних елементів армією Петра І (яка робила все, аби виправдати відоме китайське прислів'я: «З гарного заліза не роблять цвяхів, гарна людина не йде в солдати»). Тому лукаві фрази російських та радянських істориків про «захист спільної вітчизни», «віковічну дружбу народів», яку шукали всюди в російській історії – навіть на залитих кров'ю руїнах українського Батурина, татарської Казані та туркменського Геок-Тепе, – слід назавжди «здати до архіву» на відміну від справжніх складних перипетій міжнаціональних взаємин різних народів, що населяли Російську імперію. Вочевидь, почуття певної національної окремішності, що його демонстрували українці, страшенно дратувало і солдатів, і офіцерів російського монарха.

Але якби ж то все обмежувалося лише діями купки недисциплінованих негідників! Тогочасні реалії були невтішними для Української козацької держави і її населення, але майбутнє обіцяло бути ще невтішнішим як для козацької еліти, так і для звичайного козака та селянина. Росія вела війну проти Швеції з величезним напруженням внутрішніх сил. Петро І прагнув до використання всіх наявних ресурсів і мало зважав на старі, усталені традиції так званої станово-представницької монархії, що захищала права окремих станів (рос. сословий). У цьому російський цар не був оригінальний – абсолютизм, що зростав і зміцнювався по всій Європі, вів наступ на права та вольності станів та окремих іншонаціональних автономій у складі абсолютистських монархій. Тепер король ставав уже не першим серед рівних, а повновладним володарем майна, свободи і навіть життя своїх підданих. Абсолютистські тенденції зростали в Іспанії, Франції, Австрії, Швеції, Данії. І всюди на перешкоді поширенню безконтрольної влади монарха ставали віковічні станові права і привілеї дворянства, духовенства, міщан, селян. Західна Європа була дещо однорідніша національно (хоча і тут існували давні, ще середньовічні національні «автономії» – Каталонія в Іспанії, Бретань у Франції тощо), у Центрально-Східній Європі таких національних автономій було значно більше (Угорщина у складі імперії Габсбургів, Молдавія та Валахія – під владою Туреччини, Ліфляндія – Швеції, Українська козацька держава та різноманітні козацькі державні утворення – в складі Московії, згодом Російської імперії). Тут брутальний наступ монархів на права і свободи (ключове поняття середньовічного права) мешканців автономій поєднувався зі спробами послабити, а то і знищити їхню національну свідомість, розвиток якої в подальшому неминуче мав призвести до «сепаратизму». Боротьбу за давні права і свободи в згаданих автономіях очолила місцева еліта, нерідко на чолі з правителем автономії. Цікавий порівняльний аналіз подібних збройних виступів виконав О. Субтельний. Відкинувши тезу про «небувалість», «нечуваність» дій українського гетьмана, дослідник переконливо довів, що на початку XVIII століття в Східній Європі спалахнуло кілька повстань проти абсолютистських порядків, що їх намагалися запровадити іноземні володарі на територіях національних автономій. їхніми керівниками виступили Станіслав Лещинський у Польщі, Йоган-Рейнгольд Паткуль у Ліфляндії, господар Кантемир у Молдавії, Ференц Ракоці в Угорщині, Іван Мазепа та Пилип Орлик в Україні. Всі ці лідери встали на захист прав і свобод місцевих еліт і населення проти зазіхань їхніх абсолютистських сюзеренів, усі розраховували (через очевидну нерівність сил) на зовнішню допомогу, і всі зазнали кінець кінцем поразки, загинули або емігрували і були оголошені «зрадниками» в своїх країнах, відстояти права котрих так відчайдушно намагалися. Подібний зважений підхід не робить згаданих визначних політиків «переконаними націоналістами» (як це намагалися зробити з ними у XX столітті), бо доба націоналізму, в сучасному розумінні цього слова, на початку XVIII століття ще не розпочалася. Він також знімає з них тавро «зрадників», які нібито зрадили свого сюзерена (це питання ми розглянемо трохи згодом) або свій народ (це вже відверта пропаганда імперій-переможниць).

Але як все-таки бути з моральною та юридично-правовою стороною оцінки вчинку Івана Мазепи, Ракоці або Паткуля? Тут так само не все просто.

Почнемо з юридичних моментів. Справа в тому, що в середньовічному європейському феодальному праві (зафіксованому в багатьох збірниках, серед яких назвемо «Саксонське зерцало», або «Саксон», як його називали в Україні, та «Швабське зерцало») обов'язки сюзерена (сеньйора, суверена) і васала були чітко визначені. З боку васала це була чесна і вірна служба протягом певного визначеного терміну (наприклад, сорок днів на рік), допомога сюзеренові «зброєю і порадою». Саме це протягом довгого часу робив Іван Мазепа щодо Петра. Сюзерен теж мав обов'язки перед своїм васалом – перш