Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кола на воді 📚 - Українською

Читати книгу - "Кола на воді"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кола на воді" автора Олена Печорна. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 62
Перейти на сторінку:
сіренькі та налякані:

– Це Я… Я… я зробив. Чуєте?

Голос тремтів, але з кожним наступним словом набирав сили й врешті перейшов на крик, накриваючи собою всіх присутніх:

– Я убив!!! Чуєте?!! Я!!!

Петро кивнув.

– Віримо, все… Заспокойся. Ти… – і вже пошепки до колег: – Лікаря викликали?

Затриманий почув слово «лікар» й одразу зірвався зі стільця. Скуйовджений. Тіло смикалось в судомах:

– Не треба. Все то я зробив. Навіщо лікар? Я… я… я.

Хтось таки викликав медиків. Вони ввели заспокійливе, ствердно кивнувши:

– Наш клієнт.

Все. Світ обірвався. З розпачу Петро підійшов до стіни і з усього маху загатив кулаком, так, що з тієї зірвалась малюсінька іконка в кутку і впала просто до ніг:

– Це кінець.

По той бік мовчання

Жертву обирають. Чи вона сама стає такою? Анатолій сидів біля озера й рахував до ста. Його судомило. Віднедавна цей стан напівсвідомості став звичним. Так простіше рухатись крок у крок… за Звіром. Котрим з них??? Їх тепер двоє. Смішно. Можна навіть обирати того, хто більше до вподоби. Озеро підслухало і затремтіло, хоча, можливо, так воно готується увібрати в себе осінь.

Вже скоро… Зовсім скоро. Зараз – середина серпня, виснаженого, немов старезна породілля. То чого чекати від такої? Запізно для нового життя. Все. Скоріше, це – народження кінця. Підвівся. Пішов обходити. Так легше… рахувати. Один. Два. Три. Почав спочатку. Просто. Ну як так можна? Як? З’явився божевільний і все, уламки склалися самі собою – це ж і є маніяк. Той, хто топив… І вже газети затріпотіли заголовками, мов переможним стягом: «Звільнені від Водяного Змія». Охрестили ж як… майже поетично. Хто він? Звідки з’явився?

Ніхто. Сіренький вчитель малювання, єдиний син у матері-одиначки, цілком звичайний, таких десятки – з похованим генієм всередині. Самітник. Про його існування ще тиждень тому навіть не підозрювали, а сьогодні кожен смакує особливості життя маніяка. Жив на дев’ятому поверсі (немов це щось пояснювало), хоча поверх був найвищим і звідти небо уночі – як на долоні. Мріяв про Женевське озеро. Малював і малював ті води – глибинні, прозорі й сині-сині. Читав книжки. Вигулював час від часу сусідського собаку, якого, до речі, і побоювався, власне, як і дітей, котрих навчав, бо ті здавались дивними, а ще абсолютно не помічали стержня в ньому, ніхто не помічав, хіба що мама. Про маму турбувався, але вона любила, звідси не могла об’єктивно оцінити, ким він був, а решта…

Для решти він – сіренька посередність, а може, навіть і невдаха. А що? З дня у день пискляві третьокласники, жарти в спину, уночі – зірки над сонним містом, тиша й сни про Женевське озеро. Мабуть, так тривало б довго, скоріш за все, роками, хіба що учні ставали б старшими, коли раптом – Страх. Страх народився в озері (тільки в міському, мілкому – як справжнє, а не вигадане життя), виріс і врешті-решт охопив собою ціле місто, тисячі людей. Дивовижний розмах, але навіть його можна привласнити, примірять, як корону, і вже на ранок прокинутись відомим, бо кожен мусив знати в обличчя Водяного Змія (смішно, але навіть учні, котрі ще вчора вперто малювали чортиків на його уроках). Журналісти – більше: ловили кожне слово, рух, вираз обличчя, ловили й множили, так, що він, здавалося, був скрізь – багатоголовий демон, а насправді… хворий.

Це стало ясно майже одразу. Скликана комісія одноголосно та безпомилково визнала підсудного недієздатним й легким рухом розставила печатки у потрібних папірцях. Раз. Два. І все. Слідство прийняло цей факт чи не як головний доказ у справі. Бо хіба нормальний учинив би подібне звірство? Та й хто? Щоб Горицвіт? Спортсмен, відомий тренер, син слуги закону. Бідолашний втрапив у халепу, опинившись не в тому місці і не в той час. Трапляється, але з такими не минає безслідно. Місто смакувало передчуття розплати за гріхи. Як же? Татко ж – ДЕПУТАТ. Небожителі прощати не навчились, хоча… вся справа шита біло-біло. Проте кого ж це має хвилювати? Лиш одиниці порівнювали факти й розуміли, що не все так просто: щось криється по той бік мовчання. Але знати б, що?

– Як ти?

Анатолій від несподіванки підскочив, озирнувся. Майор.

– Привіт. Нормально. А от ти…

Петро виглядав кепсько. Щось зникло в постаті, щось украй важливе.

– Мене сьогодні відсторонили. Справу передають у столицю.

– Татко Горицвіт?

– Схоже на те… Я написав заяву…

Анатолій, збагнувши значення сказаного, одразу не повірив:

– Хочеш звільнитись? Як? А далі що?

Майор присів, зачерпнув пригоршні води, плеснув прямо в обличчя, тріпонув головою, ніби прагнув звільнитися від бруду останніх днів:

– Не знаю. Піду рибалити… Люблю ловити рибу. А якщо чесно, то не зміг… лишитися. Зневірився я, Толю. Обмілів. Та й що кому доводити? Коли накази згори ідуть. Бридко.

Анатолій слухав, як хлюпочеться озеро біля їхніх ніг, немов перетікає з посудини в посудину й водночас лишається на місці.

– Відпустили?

Він мав це запитати. Власне, це питання тривожило найбільше. Майор винувато схилив голову:

– Сьогодні. Підозри знято. Вибачились і звільнили. Батечко зігнав хмару журналюг й піарився – аж вивертало. Клоун. Але не це вразило, чогось такого й варто було очікувати, а от Горицвіт… Уявляєш, він пішов, так і не сказавши й слова, взагалі нічого, просто пройшов крізь натовп, навіть на батька – жодної реакції… Не збагну. Щось є у ньому… моторошне.

– Смерть.

Петро зиркнув:

– Ми ж не довели. Художник – теж не варіант, але його мотив – ось, на поверхні, прагнув самоствердитись. А Горицвіт… то таємниця.

Анатолій кивнув. Найголовніша у його житті, проте він ЗНАЄ, і нехай весь світ доводить протилежне. Звір живе в мовчанні. І рано чи пізно він збагне, чому.

– Час покаже.

Петро зітхнув:

– О! Його у мене тепер досить. З головою. Ось. Починаю розуміти стареньких, що сидять на лавах.

Анатолій ледь не підскочив, зрадівши згадці про старих:

– Точно! Я все хотів спитати. Ти не знаєш, куди подівся наш Діденко?

– Степан Олексійович? Не знаю. А давно нема?

– Та довгенько. Вже звик до дідуся, а тут лава пустує, голуби хронічно голодні. Годував же птаство розумний дід. Хоча я про нього майже нічого не знаю. Хто і що?

– Мешканець богадільні.

Анатолія аж тріпонуло, холод пройшовся по спині.

– Та ти що?

– Так. Не схоже? Я всього не знаю, але що живе у притулку для самотніх старих, то – точно. Сам перевіряв. Дивак. Щодня ходить аж сюди, у парк. Неблизька дорога,

1 ... 52 53 54 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кола на воді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кола на воді"