Читати книгу - "Кола на воді"

– То виходить, він зовсім самотній?

– Мабуть.

– Навідатись би. Як гадаєш? Раптом сталось що?

– Та я не проти. Тільки давай спершу заскочимо до Тоні, – очі стають прозорішими. – Вона казала, що Богданка має у гості завітати. Побачити б дівча.

Метелики дзвеніли лячно, аж кричали.

– Вітряно. Аби буря не почалась, – стурбовано прошепотіла Ніна Митрофанівна і притиснула міцніше до себе худорляве дівча. Богданка з задоволенням сховалась у поли її довгої спідниці й спробувала підстрибнути на одній нозі. Антоніна погладила по світлій голівці й посміхнулась:

– То, може, залишилися б.

– О! Знаєте, як вона вмовляла приїхати сюди? Немов магнітом хто тягнув. Якщо залишимось, то вже й не виженете.

Валя поцілувала дівчатко в щічку:

– А ми б тільки раділи. Правда, Тоню? Тут без неї стало порожньо. Справді. Відчуття, що цей будинок чекав саме на таку дівчинку… Богданка.

– Я метеликам… все розказала.

– Що? – спитали в один голос жінки.

– Сон. Що Вогонь у Воді.

Бабуся зітхнула:

– Спить і вдома кепсько. Все біжить кудись, біжить. Вода. Вогонь. Щось таке верзеться дитині. Я вже й причащатися водила, а не допомогло. Боїться вона… ще й… цього… звільнили, – замовкла, озирнувшись на чоловіків, що стояли поруч. Петро щосили затиснув чашку з чаєм, доки та не тріснула, й гаряча рідина обпекла пальці. Проте, здавалось, він того не відчув, лиш коли Тоня торкнулася руки, здригнувся і пішов за нею до будинку – обробляти рану. Ніна Митрофанівна винувато забубоніла:

– Та хіба Петро винен? Що я не розумію, хто той Горицвіт? Та… якщо не він?

Анатолій не змовчав:

– І ви в це вірите?

– Не знаю. Господь лиш знає. В ньому правда.

Богданка помітно затремтіла. Вітер тріпотів краями сукні – як вітрилами. Похолоднішало.

– Змерзла? – присів і зазирнув у два прозорі озерця: – Давайте підвезу вас додому.

Дівча кивнуло, а бабуся вдячно посміхнулася.

– Спасибі.

Вже в машині потай спостерігав, як дівчинка мружиться, а довгі вії підстрибують й тремтять. Богданка змінилась, і це помітно. У ній вже не впізнати те налякане звірятко. Спокійні рухи, час від часу на обличчі, мов ліхтар, спалахує несмілива посмішка. Вона спілкується, відповідає на питання, цікавиться усім довкола і постійно тримає в полі зору бабусю, мабуть, боїться втратити її знов. Ніна Митрофанівна немов думки підслухала:

– Не тривожтесь. Богданка у безпеці. Ми є одна у одної, а це вже – щастя.

Здивувався:

– Справді? Щастя…

Погладила онуку по голівці, торкнулася вустами волоссячка на маківці, задумливо всміхнулась:

– Так… у цьому моє щастя й спокій.

– А минуле? Невже не згадуєте?

Жінка зітхнула:

– Згадую й молюсь. Так мало статись. Нічого не відбувається просто так. Це вже я точно знаю. Нещодавно була в монастирі, і настоятель, старезний такий дідуган, навіть древній, підізвав до себе й каже: «Порятунок у любові».

Анатолій завмер. Це ж слова його Оксанки. Дівчинки. А їх повторив старець, вік проживши. Пасажирка помітила реакцію на сказане й поспішила заспокоїти:

– Не побивайся… так, синку. Послухай. Знаєш, як я побивалась за онучками й дитиною своєю? Ворогу страшно побажати, а, бач, пережила. Судилось. Батюшка сказав, що мої дівчатка – то мучениці, котрі світ прийшли очистити.

– Щоб дівчатка світ очистили? Як?

Митрофанівна притисла до себе міцніше Богданку, немов боялась, що і та випурхне з обіймів, а потім поділилася сокровенним:

– Не віриш. Я спершу не те що не повірила – не зрозуміла, а прийшла додому і в той самий день увімкнула котрийсь із російських телеканалів, випадково, бо майже не дивлюся такого. Це чоловік покійний любив й антену встановив. Тарілку. Ще перед смертю. І знаєш що? Дивлюся. Показують родину. Жінка – красива, мов з обкладинки зійшла чи з подіуму якого. Молода, успішна, свій бізнес, а головне – очі теплі-теплі. Троє діточок. Двійко старшеньких дівчаток вже школу закінчують, а меншенькому років п’ять. Так от…

Вона розповіла, що в минулому… жила у пеклі, котре сама собі й створила. Пила по-чорному, наркотиками бавилась. Могла зникнути на кілька діб, діти голодні і холодні чекали, а ніхто вплинути не міг, переконати. Пропала б. Вона так впевнено це сказала, що аж серце стиснулося. Правда, згинула б людина. Якби не… одного дня напівхмільна побачила репортаж… про двох малих дівчаток, які загинули, замкнені у хаті рідною матір’ю… І прозріла… в одну мить. Розумієш? Отак одразу. Кинула пити, пройшла курс реабілітації, в Бога увірувала. А коли відчувала, що вкрай важко, ну ще трохи – і зірветься, згадувала обличчя не своїх дітей, а тих дівчаток заморених… Потім знайшла роботу, зустріла чоловіка, сім’ю створила, народила сина й тепер допомагає таким, якою була сама колись.

У салоні запала тиша. Було чути, як часто тіпається серце десь у п’ятах:

– Невже то були… ваші?

Жінка кивнула головою:

– Мої. Журналісти підняли архіви й демонстрували той самий репортаж… а я… я дивилась і світу за слізьми не бачила, синку, лише кровиночок своїх замучених… Богданка поруч гралась, прибігла, сіла і давай сльози втирати рученятами, і все питає: «Чому буня плаче?» Потім озирнулась й до екрана прикипіла, підійшла впритул, долоньки поклала на сестричок. Толю, вона ж ніколи й не бачила їх! Ніколи. А впізнала… Як? Погладила, до мене повернулась й каже, що то янголи, вони у Бога.

На все його воля, синку. І Його Суд праведний, людський – то пил за вітром, куди подме, туди й понесе людську правду. Розумієш? Відпусти ненависть. Вона ж тебе мучить, не вбивцю.

Анатолій дихав часто й глибоко, боявся озиратись на заднє сидіння, немов там зараз судді сиділи і бачили його наскрізь.

– Заздрю я вам, Ніно Митрофанівно, а сам… не виходить. Справедливість повинна каменем бути, каменем, а не пилом.

Старенька зітхнула болісно:

– Аби ж дав Бог, щоб камінням тим не завалило.

Довіз, провів у самий будинок, привітався із собакою, котрий і з буди не виліз, мабуть, прийняв за свого, надихався трав та меду, пішов до річки роздивитись, як вітер торкається води. Довго шукав очима місце, де привиділась Оксанка. Здавалось, ось знайде, пригадає свою дівчинку й легше стане, але не знайшов, немов і не було. Дійшов до краю, постояв, практично відчув, як під ногами річка котила тонни вод, а ті зникали назавжди, бо ось були і вже – нема, змінились іншими. Яка ж тоді вода в океані? Тут же пригадався Степан Олексійович. Теж мудрець. І так закортіло його побачити, що Анатолій хвилину вагався, а потім чимдуж помчав до притулку, немов до рідного