Читати книгу - "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"

який «я» норовить зачепитися й відбудувати наново свій «рольовий кокон» — вкупі з усіма закладеними в ньому «системними помилками». А тоді всі «надбудови» — марксівські й фройдівські зарівно — луснули, душа оголилася до щирця, і, щоб не заламатися, треба було чесно відповісти собі на питання, над якими доти взагалі не думалося: що я іще люблю? у що вірю? за що ладна віддати життя? — ті самі, як виявилося згодом, що на них, хай непрямо, відповідає Александер в «Офірі». Відтоді в усіх кризових житейських ситуаціях я, за звичкою, промацую себе наново «на тривкість» по всіх цих пунктах, і це щоразу допомагає «встати з ліжка». Може, ще й тому, що вселяє якусь геть ірраціональну, до смішного нічим не виправдану, але чудодійно заспокійливу певність: доки всі клітинки в цій «міні-анкеті» лишаються заповненими, жодного прочерку не вкралося, — доти завтрашній день світу ще залежить «і від мене також», — бо я ще  «н е  з г і р к л а»…

Якщо комусь це здасться «постчорнобильським світоглядом» — хай буде так.

***

У нас у гостях давній знайомий, неблизький: професійний контакт. Про справи вже переговорено, чоловіки попивають віскі (я — червоне вино) і розмовляють про пусте, про сауну. Перепрошуюся, що цієї теми підтримати не можу: як усім киянам 1986 року, сауну мені заказано — ризик для щитовидки.

— А я тоді півроку в зоні ліквідатором відпрацював, — меланхолійно ронить знайомий. — Із травня по жовтень.

Отакої.

— Справді? А як же ж?..

Договорювати, на щастя, не доводиться — він киває, що зрозумів:

— З моєї бригади нікого вже не лишилося. Всі хлопці вже на тому світі. А я ось, — із трохи ніяковою посмішкою, мов вибачаючись, обертає в руці склянку, — як бачите… живу…

Таку посмішку я бачила не раз — у ветеранів війни, в'язнів ҐУЛАҐу, в колишніх «афганців» — у всіх тих, хто, як герой у східних казках, «залишився один, щоб донести звістку про полеглих», і все життя потому запитує себе: «Чому я?». Це гірка посмішка, але вона теж «не від згірклости»: люди, що так посміхаються, вже ніколи не вважатимуть, ніби світ їм щось винен, — життя для них не даність, а подарунок. Незаслужений кредит, який треба одробляти.

— Я теж своє по лікарнях відвалявсь, — далі виправдовується наш гість. — Зовсім уже був на той світ зібрався. А потім мене один дідок урятував, коли лікарі вже рукою махнули… Знахар.

— Знахар?

— Угу. Травами вилікував. Це як чудо було, справді… В природі все є, — в голосі йому прорізається непохитна, металева твердість. — Все, що потрібно людині. Тільки ми нічого того не знаємо. Просто, розучилися жити.

— А я якраз зараз про це пишу! — вихоплюється в мене, видно, від потреби й собі виправдатись у відповідь. — Про Чорнобиль — як кінцеву точку нашого відчуження… розколу, атомізації… І… ну, там ще багато всього, — капітулюю, змішавшись під його уважним поглядом: знову «не ті» слова!

Але він іще раз киває, мов зрозумів моє замішання:

— Пишіть. Закінчите — дасте почитати?

— Звісно, дуже радо!

Ми знову наповнюємо келихи. І змінюємо тему: сказаного й так задосить. А сауну, каже наш гість, він спорудив у себе на дачі. І там-таки посадив сад — прекрасний сад, яким дуже пишається. Тепер у нього свої яблука і своя капуста — жодного порівняння з тими, що в супермаркеті.

Серпень — вересень 2011 року

Тема з варіаціями: на дві теледії, з трьома інтерлюдіями та епілогом[94]

(Примітка: між першою й другою теледіями минає 25 років)

З усіх винаходів людства я, після знарядь убивства, найдужче не люблю телевізор. А проте так вийшло, що саме йому завдячую два найважливіші, просто-таки епіграматичні — кожен для своєї доби — сюжети, пов'язані з розумінням того, що таке свобода. Точніше — що таке її відсутність.

ВІДСТУП ПЕРШИЙ — ФІЛОСОФСЬКИЙ: єдиний спосіб зрозуміти, що таке свобода, — це і є оцінити міру її відсутности: в різних соціумах ця міра буває різною й коливається в досить широкому діапазоні, одначе нуля не сягає ніколи. Простіше сказавши — абсолютної свободи не буває, так само як абсолютного світла. Але, але… Кінець відступу.

СЮЖЕТ ПЕРШИЙ, місце дії — країна під назвою СССР, час дії — кінець 1970-х. Датую винятково по тому, якою пам'ятаю себе — дівчинкою-школяркою, вихованою в загальноінтеліґентському, «кухонно-трьопному» дусі іронічної відрази до блювотної реальности тодішнього геронтологічного соціалізму, але ще не знайомою з тим, що та реальність може становити якусь конкретну загрозу для тебе особисто. Історик, якщо схоче, зможе датувати час дії й точніше — саме клекотіла чергова пропагандистська кампанія: в тій-бо добі чи не кожне кремлівське засідання мало на меті приписати велетенській країні всім миром, від малого до старого, притьмом вирушати на боротьбу чи то «за щось» (за високу якість продукції, за розрядку міжнародного напруження, за звільнення з тюрми Луїса Корвалана, за дружбу з американською дівчинкою Самантою Сміт і т. д.), чи то «з чимось», у цьому випадку — з «літунами»: так звано людей, які часто змінюють місце роботи, що було визнано негідним «морального облика строителя коммунизма». Отож у програмі «Время» — щовечірньому всенародному політінструктажі, як жити й за що (або з чим) боротися, — і було навіч продемонстровано трудящим позитивний взірець для наслідування: загальним планом — гудячий заводський цех, переднім — позбавлений віку й індивідуальности пролетар, який, утупившись в одну точку, безвиразно тягнув з екрана:

— На етіх одінадцаті станках я работаю уже девятнадцать лет…

Справжній жах (не переляк, а жах: різниця — як між СНІДом і нежитем!) людина переживає щонайбільше кілька разів на віку; зі мною тоді це трапилося вперше. Я ніби водномить навіч угледіла все життя телеекранного пролетаря: дев'ятнадцять років — довше, ніж я живу на світі! — день у день о тій самій годині цей чоловік прокидається вранці в тій самій типовій квартирі (стіл, ліжко, холодильник, навіть радіоточка — все на тих самих місцях, заздалегідь визначених типовим проектом), з'їдає свої крохмалеві сосиски, виходить із дому, сідає в той самий автобус, їде тим самим маршрутом, виходить на тій самій зупинці, заходить у ту саму заводську браму й стає до тих самих одинадцяти станків — до кінця робочого дня… О шостій вечора знову сідає в той самий автобус, виходить на тій самій зупинці, вистоює в тому самому гастрономі свою чергу по бухінець хліба й крохмалеві сосиски, вертається в ту саму квартиру, їсть, дивиться телевізор (програму Время» й «кіно») — і лягає спати…

І так — дев'ятнадцять років.

Господи,