Читати книгу - "Фаренго. Ч. 1. Тінь попередника"

— У тебе вже є версії?

— Так, сіре.

— Кажи.

— Є три сліди, сіре. Перший: із кідронійського супутника вдалося відстежити маршрути їхніх дискоїдів і місце старту нерозпізнаного корабля. Там зараз працює група криміналістів. За даними супутників і за інверсійним слідом вдалося визначити, що це був скеґер[57] класу «U» або «UJ». Можливо, чиясь приватна яхта. Тридцять годин тому в портах почали дистанційно сканувати супремуси кораблів подібних типів, які туди прибувають. Але це радше для очищення сумління, сіре. Вони не ідіоти і до портів не полізуть. У них десь у Секторі Кастора є своя таємна база. Скеґери далеко не літають, отже, база в радіусі двох-трьох парсеків від Абелари. Аналітики склали перелік перспективних для пошуку областей. Слід номер два: вони викрали Знаючу, котру перед тим відбили у делла Варди в поселенні «Благословенне починання». Ми встановили, хто вона. Це клонка-телепатка з Альфи Альфи, з тієї ж серії, що й Шерма. Її ім'я Овіта Дейман. Вона чотири роки тому зрадила своїх господарів і почала служити піфійкам. Третій слід: за даними експертів, вибух над океаном був спрямований не на командуючого, а на той катер, де перебували Унно і Вей. Заряд скинули з військового орбітера. Я припускаю, що за вибухом стоїть клан Ферфаксів. Вони мстили намісниці за Тену. Але чомусь про вибух були заздалегідь інформовані викрадачі Вей. Вони дісталися до неї на кілька хвилин раніше за рятувальників, отже, точно знали про час і характер теракту. Припускаю, що між Ферфаксами і ними існує якийсь зв'язок. За цю ниточку варто потягнути, сіре.

— Так, погоджуюся з тобою. Потягнути треба. Ферфакси вже під домашнім арештом. Уся їхня сімейка. Ми їх розколемо. А от стосовно цієї… другої клонки — я не зовсім зрозумів тебе.

— Я думаю, сіре, що потрібно шукати слід у минулому Шерми.

— У неї багато чого в минулому. Наприклад, я, — погляд-бурав встромився в обличчя детектива. Той витримав, не відводячи очей від монарха, і продовжив:

— У її походженні, сіре. Там є багато непрозорих епізодів. Починаючи з цього майстра-клонороба.

— Тейсанболона? Я його пам'ятаю. Поважний був старець. Що в ньому «непрозорого»?

— Він був з Ноли, сіре. Його клан жив на Нолі півтора століття.

— І що?

— Його племінник був одним із політичних лідерів Ноланської Федерації і депутатом їхнього бунтівного Конгресу. Він загинув, коли федерати воювали з Шостим флотом. А після придушення ноланських сепаратистів за наказом адмірала Шелтона були репресовані його дружина і діти. Вони всі загинули в копальнях Кідронії. Вони були єдиними нащадками роду майстра, сіре. Тейсанболон формально був непричетним до тих подій, але він міг потім помститися за членів свого клану. Міг підкласти під Імперію, так би мовити, «живу бомбу».

— Шерма — жива бомба?

— Я образно, сіре. Прошу вибачення.

— Вона могла вбити мене, проте я живий. Тобі ж, напевне, відомо, що я провів із нею цілу ніч. І я тоді був без охорони.

— Можливо, зараз вона намагається вбити Імперію.

— Спровокувати другу війну з Ґ'ормою?

— Не виключено.

— Що тобі потрібно для роботи?

— Повноваження і доступи.

— Які?

— Чим вони будуть крутішими, тим краще для справи.

— З цієї миті ти — надзвичайний імперський комісар із доступом «шість «А». Що ще?

— Перепрошую, сіре, але є такі жирні й забурілі контори, яким, вибачте, насрати на комісарські погони. Мені буде потрібний повний доступ до таємних архівів компаній «Еттлі Касмік». Найповніший, сер.

— Вважай, що ти його маєш, комісаре Марков. Вилітай на Альфу Альфу негайно і дій від мого імені. Бери у свою команду всіх, кого вважаєш за потрібне — і дій, дій. Зараз головне — діяти, і діяти швидко. У твоєму розпорядженні, якщо знадобиться, будуть усі ресурси Імперії.

Частина друга: Привиди Першого циклу

1

Ось іще один різновид повернення з небуття. Тиха пульсація перетворюється на слова. Кожен сплеск світового ефіру — ледь відчутний, оманливий і плинний, наче доторк туману — залишає на берегах свідомості слова. Особливі слова, пов'язані між собою темною забороненою родинністю. Слова, які недосяжні й неможливі для іншої присутності.

Ось слова лежать на кордоні свідомого — шерега за шерегою, низка за низкою. Вони не потребують розуміння. Вони самі собою набувають рис, огортаються твердістю і волею. Вони існують незалежно від носія і джерела, без жодної мислячої істоти. Слова, які повтікали від своїх батьків. Вольск сприймає їх, немов дикі часточки світу. Часточки, що заблукали в джунґлях чужих, неприйнятних для людського сприйняття сенсів.

Тінь попередника

там, на зірках непідсудних,

де уламки полишених гнізд

перетерті на щось, недостойне

найменших зусиль називання.

…Так програли ми часові

і немає нащадків для помсти.

Тінь попередника

нас не врятує, не втішить, не зніме пов'язки

з місць, де могли б бути очі.

Тому і прозріння не буде.

Ступінь посвяти залишиться першим,

найнижчим, без прав і ключів

до майбутнього.

Так програють остаточно.

Вольск розплющує очі. Над ним схиляється Тама. Його погляд невпевнено, немов боячись пасток, пробігає її обличчям. Очима, губами, тонкими крильцями бездоганного носика. Все одночасно знайоме й незнайоме. Ідеально організоване. Стримане — та все ж сповнене впевненої зухвалості. Тама запитує:

— Тобі подобаються мої вірші?

— Що сталося?

— Нічого не сталося. Поки що нічого.

Обличчя Тами. Очі Тами. Губи Тами. Археолог напружується, пробує підвести голову їй назустріч, але щось м'яке й водночас непереборне утримує його. Над головою схиленої Тами він помічає дугасте склепіння кольору сирого жовтка. І тепле світло, яке лине звідусіль.

— Де ми?

— У місці, де панують мир, гармонія і порядок.

— Гармонія… Невже бувають такі місця?

— Всесвіт безмежний.

— А де накопичувач?

— Накопичувач? — Тама посміхається. — Тут його немає. Він залишився в минулому.

— Я не розумію… У якому минулому? Я пам'ятаю, ми були у «скриньці», я встановив дельта-порт, увімкнув його і… Далі нічого не пам'ятаю. Щось сталося. А, до речі, де Марков?

— Теж у минулому.

— Його вбито?

— Ні, навіщо ж… Він живий. Але у минулому.

— А ти?

— Я в теперішньому. І ти теж. А з Марковим ми навряд чи коли зустрінемося.

— Ми на Кідронії?

— Уже ні.

— На орбіті? Це медблок Служби? Мене поранено? — питання сиплються з нього, як із зіпсованого діагностичного пристрою. Він і сам розуміє, що ці питання недоречні, але чомусь не може зупинитися.

Тама відходить від кокона, який утримує Вольска. Він завважує, що вона майже оголена. На ній лише смужка тканини мінливого кольору, недбало обгорнена навколо стегон. Тканину вкривають закручені у спіралі й павутинки золоті лінії. Вони спалахують і