Читати книгу - "Українська література 17 століття"

В той теди своїй воєнной виправі, для честі божеї і отчизни поднятой, такую до бога учиніте молитву:

«Господи боже наш! Ти видиш, іж той поганин, враг твой і наш, несправедливе на нас наступуєт. Не дали-сьмо ему жадної до войни причини. Он, лакомством опанований, по кілька разій вступив в отчизну нашу, міста наші і замки побрав і попалив, люд, кровію сина твойого коханого откуплений, в полон побрав, церкви, на честь і хвалу твою божую збудованії, попалив а іншії в стайні конськії пооборочав, сакрамен-та найсвятійшії потоптав, уняв тобі честі, боже наш правдивий, коли так много християн в землі нашей Російстєй вигубив а інших, в землю свою запровадивши, срокгостю своєю до бісурмаиської своєї віри привів і до запрення ся імені сина твойого примусив. Уйми ж і ти йому сили, смілості і мужества, смири пиху його а вознеси нас, в сокрушенії і смиренії серця до тебе, бога нашего, прибігающих. Не смотри тепер на гріхи наші, которії іначей карати можеш, але н-а злость і неспра-ведливость неприятелей наших, которії нас без жадної нашеї дання причини вигубити усилують. Видай, боже наш справедливий, декрет прудкий а неодмінний: «Поженіте враги моя и постигните я, и не возвратитеся, дондеже скончаются, поженіте и йміте я» [Псалтир, пс. 17, ст. 38; пс. 70, ст. 11] А ми, за декретом твоїм і силою судовою твоєю, поженем і розпорошим, полетять, як прах од вітру, і, яко воск од огня, ізтають, і познають твою божую силу, іж немаш бога, разві тебі, боже наш. Бо не цашея слави, але заховання і розширення честі твоєї божеї і цілості отчизни нашеї іщем. Що, кгди ся ведлуг виш реченного декрету твойого божого станет, не себі, але тебі тую над неприятелем нашим припишем побіду і речем: «Десница твоя, господи, прославися вг> кріпости, дес-ная ти рука сокруши враги»14.

Амінь.

Перед початком, мої дітоньки, світа не било нічого. Хоч запали — то б не тресло. Нічого нікому не далося ані видати, ані відати. І нікому не далося сиротини вигнати. І ніщо нікому не придалося. І, яко пишет акафіст в розд. 22 і яко мовить псалмиста святий Харитон з латншшками: Ex nihilo nil 25.

Чи скажете ж ви мні, мої дітоньки, где на той час господь бог пробивав, що їв і пив і що теж робив, коли неба і землі не било? А, правда, мовчите, бо не знаєте, з чого господь бог [світ] сотворив?

Наперод сотворив небо і землю. На небі сотворив ангели сребрнїї, золотії, мальованії, з очима соколовими. Под небесі сотворив птаки — ворони, сороки, круки, ікавки, вороб’ї і те-тери. На землі сотворив свині, корови, воли, медведі і вовчиська. Так же сотворив лисиці, горностаї, коти, миші і іншії преутішнії звірята.

І побудував їм господь рай, плотом модним огородив і податтю його подперл. Там же насіяв дубини, грабини, ліщини, ольшини. В огородах насіяв свокли, ріпи, редьки, мрхви, пастернаку і іншого хвасту і дерева.

І ходить собі господь, глядить, щоб якоє порося не вилізло. Коли одним оком глянет на небо. Аж ся небо засолопіло, сонце уха спустило і звісило.

І рече [господь] сам до себе:

— Ой, не дармо! Ах, бог мя, не дармо! .

А то таким, мої дітуньки, преподобенством на небі било. Аж Люципер ', найстарший арханил, которий ся з Михайлом бив побратав, посватав, покумав, бо оба два з собою робляли, пивали і, як родні.ї браття, все з собою і спали. Аж, яко мовлять, ut compleretur 26 знати, же ся і добили. Яко ж ся і так стало. Того ж бовім часу Михайло упився, як світач, а Люципер, злодій, почав ся бунтувати. Достерогши тоє, іншії ангели скочать до Михайла. І кликнет на нього один ангел:

— Гаразд, пане Михайло! Спиш, щоби-сь не встав!

А Михайло порветься, ні проспавшися, ні прочумавшися, скочить з великим галасом до Люципера:

— А що ти, пане Люципере, робиш? Чи вже то ти бунти подносиш? А чім ся ти, пане-брате, не контентуєш тим, що тобі господь надав?

На що Люципер рече:

— А ось бо я собі збудую другий варштат і буду подобен господу!

На що Михайло рече:

— Ото ж то ти, куме, бредиш! Бити тобі чортом — не попом! їсти тобі говно — не проскури!

А Люципер Михайла хопить в щоку, аж ся поточив.

Порветься Михайло і кликнет:

— Ей! Тепер же не бивши кума — не пити пива!

Кинеться до оружжя — до ножа, до чечуги, до мачуги,

до меча, до бича, до самопалу, щоби бити Люципера непомалу. Скоро ся до такого оружжя порвав — зараз неборак пан Люципер од страху аж перднув. А Михайло його по том то по руках, то по ногах, то по плечах. Посік, порубав, покалічив і к чорту за землю струтив. А других побратимов його так же покалічив, порубав, постинав. Там же, діру в небі продравши, за першим Люципером до пекла скинув.

І стоїть собі Михайло з мечом, стурбований, задихався, утомився. Аж сунеться господь і рече до Михайла:

— А що, Михайле, чи гаразд ті ся діє?

На що Михайло одказав:

— Ой, господи! Все не гаразд, коли тебе в дому немаш!

І рече до нього господь:

— Не фрасуйся, диваку! Уже я знаю, що ти Люципера і других побратимов його поскидав к чорту на землю, за що я тебе уконтетую.

І, взявши його за руку, як ведет, так ведет. І завів його на найвищую гору. І рече до нього:

— Ото ти, Михайле, будеш найстаршим ангелом і труба-чом, і в трубу затрубиш на онії суди.

Казав ся йому вертати до неба, а сам пошов до раю.

Коли прийдет до раю — аж там свині морков викопали, вороб’ї просо виклювали, зайці щепи поламали.

Розсердився господь і, не знаючи, що далей чинити, ходить собі од стіни до стіни, од кута до кута.

Аж надибав глину. І, взявши тую глину, як ліпить, так ліпить. Уліпив руки, уліпив ноги, уліпив голову з очима. І, уліпивши чоловіка, крикнет на нього:

— Адаме, встань!

Аж Адам, як на тоє, встав.

Возрадувався господь, що чоловік встав. Пошов до раю.

Адам за ним здалека поволокся.

Взглянеться господь назад