Читати книгу - "Людолови. Том 2"

— Lex bеlli[142], - зітхнув сивобородий власник галер, підносячи гетьманові розкішний кинджал і дзеркало в мозаїчній рамі, гордість, і славу венеціанських склярів.

— Lex dura, sed lех[143], - всміхнувся, дякуючи, Сагайдачний. — А втім, біля цих гостинних берегів синьйор купець буде в цілковитій безпеці. Вивантажуйте ваш вантаж, торгуйте. До речі, чи не купите ви у нас військову здобич?

Венеціанець замислився. Про опір не може бути і мови, а пропозиція Сагайдачного — вигідна. Козаки погано, знаються на вартості різних речей і відступають за безцінь найкоштовніші товари Сходу. Недурно так охоче заходять венеціанці у дніпрове гирло, аж до самого Базавлуку.

А Сагайдачний, пишаючись латинською вимовою, вів далі про те, щоб венеціанці вдалися до Стамбула у справі обміну полоненими між Блискучим Порогом і Запорозькою Січчю.

— Si, signore hetmano[144], - вклонився венеціанець. — Я дуже радий вам прислужитись, але як це здійснити, коли ви нас затримаєте аж до кінця походу?

— Я маю на оці майбутнє, domine mercatore[145], - виправив Сагайдачний. — Скільки ви думали простояти в грузинських водах?

— Тиждень-два, ніяк не більше.

— О, цього буде досить! І тоді ви зможете приступити до перемов з Блискучим Порогом?

— Тоді я згодний, — вклонився купець, підтримуючи довгу бороду своєю худорлявою випещеною рукою. — Я тільки просив би вас дати нам яку-небудь охорону і наказати вашому війську не чіпати нашого краму.

Сагайдачний усміхнувся.

— Можете бути спокійні, - сказав він твердо і провів гостя до каїка.

На ясних зорях, на тихих водах

Порожнів Базавлук. Не встигли відчалити байдаки на Каффу, як потяглися козаки на волость — у староства і крулевщизни, у панські маєтки, на старшинські хутори, у монастирі та в зимівники. Одвічне прагнення до землі гнало їх на родючу чорноземлю ланів, як передчуття близького холоду жене пташок у вирій.

«На ранній ріллі женці жнуть, а на пізній — воли пасуть». «На ранній ріллі — пшениця, а на пізній — метлиця», повчав досвід поколінь, відбитий у прикметах і приказках.

І знали люди, що, поласившись на зайвий невід риби або на смухатого звіра, залишаться вони без хліба, і йшли додому, наче гнала їх здорова тривога за майбутнє. І ніщо тепер не втримало б їх на Січі, - ані думка про татарський напад, ані навіть стихійне лихо.

Завмирали уходи в степу. Здіймалися стани відважних звіробоїв-мисливців. Все рідше каламутили річки рибальські сіті, і широкою блакитною дорогою Дніпра-Славути прямували на північ дуби та кам'яги, вантажені солоною, куреною та в'яленою рибою, ікрою, копченою дичиною, хутрами, пухом, пір'ям і сиром'ятними шкурами. І безкраїми степами, по зелених чумацьких шляхах, тяглися рипучі вози і мажі з діжками риби, меду і воску, овечою вовною і хутрами, всуміш з отарами брудно-сірих овець, табунами напівдиких коней і чередою. Гнали і охороняли їх ті ж аргати[146]-нетяги, чабани та наймити старшинські. І замовкала Січ, порожнішала до весни. По вулицях її тинялася п'яна осінь, мела, крутила мертве листя і місила политу дощами землю, перетворювала її на рідке, липуче тісто, в якому по коліно грузли ноги.

Залишалася зимувати на Базавлуку тільки маленька залога по кількадесят чоловік від кожного полку — стерегти військове майно і тримати прикордонну сторожу. Після напруженої літньої пори полювання й рибальства відпочивали козаки, ласували жирною тетерею, салом і рибою. Тільки біля причалу і порона вдень і вночі чатували дозорці на високій вежі, захищаючи підступ до Базавлуку з боку Дикого Поля, та по той бік Дніпра стояв другий дозор, а далі зникали в безвісті степу сторожові кургани, захист від наскоків татар на Литовсько-Руську і Польську державу…

Похмурий сірий день початку жовтня. Різкий північно-східний вітер б'є з-за Дніпра, крутить і здіймає на ньому важкі олов'яні хвилі, шарудить очеретами, пронизливо висвистує в гаях. Низькі брудно-сірі хмари затягли небо, і не видно, як зникає сонце за обрієм.

Чатовий став на вежу годину тому. Холод проймав його до кісток. Поверх сорочки і штанів накинув він широкий кобеняк. В ньому було б майже тепло, коли б не вітер, який задував згори і зісподу.

— От чортів вітер, — бурчав дозорець, клацаючи зубами. — Б'є, крутить, як під святий вечір. От би сюди наших дуків. Це їм не вилежуватися по запічках та не пити горілку…

Новий подув вітру охопив дозорця льодовими обіймами, насмішкувато свиснув над вухом і помчав до майдану, закручуючи мертве листя гвинтом. Протилежний берег танув у сірій куряві присмерків, розпливався димною смугою. Дозорець відвернувся, витяг люльку, кисет, почав кресати вогонь, але насмішкуватий вітер зазирнув і під кобеняк і загасив жовтогарячі іскри.

Тьмяним золотом мерехтіли вікна по куренях. А шинок світив привітно і яскраво. Густішали, синіли присмерки, переходили в довгу ніч. Шаруділи по прискалках бур'яни, шарудів очерет, попалений першим морозом. І в загальному сіро-синьому тоні краєвиду тільки ці вікна вабили світлом, теплом, відпочинком.

І дозорець спускається з вежі і рушає на привітний огонь.,

Мідна горілка і тепло швидко зморили його. Час мина непомітно, як плин Дніпра. Куняв він біля вогню, насолоджуючись теплом і світлом. В шинку майже порожньо, але люди такі хороші. Он два чумаки, розважливі літні дядьки, повільно смокчуть люльки і розповідають про далеку Московщину. В кутку грають хлопці в чупрундер і з реготом скубуть один одного за оселедці… Але вдома все ж краще. І чого він тут залишився?! Треба було помінятися з якимсь парубком, який немає ані хати, ані дітей. Здається, час повертати на вежу, бо, якщо прогавиш зміну… Почастує тоді курінний киями. Ні, надто вже холодно. Тра ще випити чарочку: Та й заїсти галушками з салом, що так приємно шкварчить на сковороді. Вона ж гріє, ця сита їжа.

І п'є дозорець, і відчуває, як життєдайне тепло і м'яка дрімота наливають його заклякле тіло і тихенько заплющує йому повіки.

…А через Дніпро пливуть турецькі плоти: Прибитий списом до землі спить вічним сном дозорець з лівобережної вежі. Не встиг він ані вистрілити, ані запалити сигнальний огонь. Все ближче й ближче береги Базавлуку. Де-не-де блимають по куренях каганці. Хлюпає Дніпро-Славута крутою пінявою хвилею, обурений і роздратований. Шарудить очерет і бур'ян. Пливуть і форкають коні, пливуть татари і турки плотами або просто в воді, закляклі від холоду. Майорить чатова вежа на березі. Ось-ось пролунає постріл вартового, здійме на ноги безжурну Січ… З усіх куренів кинуться назустріч козаки, готові до бою… Тоді — кінець. Не допливти назад до татарського берега в цій холодній воді, що незабаром візьметься