Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

А навколо стрийка, наче трупи воронів, громадилися чорні томи Леніна, Сталіна і інших класиків жебрачого комунізму. І я тільки тепер збагнув, від чого нестерпно смерділи книги… Вони смерділи зітлілим часом, павутинням і мертвими мухами. За вікном час од часу віяв вітер, заголяв яблуню, і тоді у цю живу могилу падав тучний і яскравий стовп сонячного світла. Воно було схоже на святу руку, яка час од часу намагалась вирвати стрийка Штефана із павутинної сітки…

Але що найбільше приголомшувало — над стрийком, засипаним по шию чорними трупами книг, у золотій рамі, начищеній до лиску, висів портрет Сталіна. Все тут пахло тліном, забуттям… І тільки він, вождь народів, товариш Сталін був у цій могилі живішим всіх живих!

— Стрийку, туйки баба вам передала грушки-медунки, — простягнув я руку із торбою через павутинні грати.

— Скажи бабі, моїй мамці… скажи їй, що у неї найдобріше серце у світі, — мовив якимось павутинним голосом Штефан.

Прийняв від мене торбу із грушами і більше не промовив жодного слова.

— Так то ви правду кажете, пане Фийсо, што і Штефан подтвердив, же Микита надавав Сталінові пофанців по писку?! — знову перепитала Фіскарошка.

— Та йдіть самі зазвідайте, — порадив Фийса.

— Світ пішов льондром… на пси зійшов… уверх ногами, — мовила сама до себе баба.

— То, Марько, не світ, а нас заставляли ходити уверх ногами, неволя би їх взяла. — Хіба у здоровому світі великий учений математик директор школи пан Піфагор пас би свині?.. А я? До чого мене довели! Я із самим регентом Горті ручкався! У мене влюблялися графині, баронеси… я мав велике ім’я, а тепер мушу іти клянчити до вас децу сливлянки? — пан Фийса запалювався все більше і більше, а далі не стримався і заридав.

— Богонько з вами, пане Фийсо, хіба від такого золотого чоловіка, як ви, хтось би пожалів? — взялася втішати Фіскарошка вчителя. — Та ви нам як родний брат, ні — нянько наш.

— До слова, Марько, я більше пити не буду, зарікаюся наохтема, — мовив крізь схлипи пан Фийса. — Але нині ще дам собі малінько… І знаєте чому? — вип’ю за здоровлічко Микити Хрущова!

Баба вмить дістала із схованки пляшку і налила цілий гранчак.

— А я того… большевицького… як його… отої паскуді… ага… лома… лома пити не буду, — кукурікнув із-під печі дід.

— А тебе, нучтемний з вухами, ніхто і не просить! — гаркнула баба. — Содома його море: коли штось робити — спить, а як пити — нараз вухами вертить!

Баба вийшла у комору за солониною.

— Якшто я і вип’ю малінько, то хіба лем завто, авби менше большевицької зарази у вашу організму попадало, пане Фийсо, — мирно запропонував свою поміч дід Соломон.

Пан Фийса хутко розлив порівну горілку і, не мовлячи один до одного слова, миттю випили, авби баба не бачила.

— На мою веру, пане Фийсо, одколи большевики прозвали паленьку паскудним словом — не йде мені за милого на душу, — сказав, кривлячись дід. — Чуствуєте, як нараз отравляється нам організма…

В цю мить у селі почали лунати постріли… Один… другий… третій. Потім ще — і стихло. А по якомусь часі на вулиці пролунав крик нанашки Кутузовки:

— Марько, Мішку, біжіть до Попеляків — ваш Штефан застрілився!

Коли примчали до обійстя Штефана, стрийко ще дихав. Лежав посеред двору, а поруч нього — пістолет. Очевидно, саме тому, що біля стрийка лежала зброя — ніхто із людей, що з’юрмилися біля двору, не наважувалися підходити до Штефана. Тільки одна баба Фіскарошка підлетіла до сина, впала на коліна і почала причитати:

— Штефанку, синку мій дорогий: што ти наробив? Синочку золотенький, не вмирай, — ридаючи, благала. — Я тебе так тяжко родила… я тебе колисала і все думала, што ти мені оченьки закриєш…

На цих словах стрийко розплющив очі і, тяжко дихаючи, тихо сказав:

— Мамко мої солодкі… золоті мої мамко… прошу… Богоньком прошу вас, простіть мені… простіть за мою велику віру…

І погас! Фіскарошка підняла голову сина і почала безпорадно оглядатися. В цю мить баба була як заблукала в лісі дитина — розгублена, безпомічна і безсила. Сиділа мати посеред двору у пилюці, тримаючи на колінах закривавлену голову свого сина, і, тихо ридаючи, дивилася весь час у небеса й постійно питала:

— Боже великий, що ся стало?! Боже великий!..

А на східцях хати сиділа стара Попелячка — мати нашої невістки — смоктала люльку І якимось гірким, як дим тютюну, голосом спокійно розповідала дідові Соломонові і панові Фийсі:

— Знаєте, сватове, Штефан, одколи вернувся із темниці, був уже не жилець. Я на свої живі очі виділа, як за ним пару разів приходила уночі якась дивна жінка: висока-висока, як тополиця! І вся вбрата у такоє, не то золотоє, не то жовтоє, довгоє-довгоє плаття… Я нараз зрозуміла, што то є, щезла би, Смерть… Вона би його і давно забрала, але постоянно плуталась