Читати книгу - "Танці утрьох"

У двері кабінету постукали. Пельш поспішно проковтнув недоїдений шматок булки і натис на чарівну клавішу. На комп’ютері замість літаків і терористів з’явилися цифри, стовпчики і діаграми.

До кабінету ввійшла та сама жінка, яка дзвонила Кононову півгодини тому.

Кононов, розмовляючи з нею по телефону, уявляв її собі зовсім іншою. Він сподівався побачити жінку сорока-сорока п’яти років, переобтяжену дітьми і господарством, нудну, гладку й зовсім нецікаву. Дама, що увійшла, мала десь років тридцять. Одягнена вона була зовсім просто. І хоча в цьому не було нічого дивного, слідчий, що звик за останні дні до шикарних туалетів своїх співрозмовників і співбесідниць, не міг не зауважити цього. «Відразу видно, що до будинку моди „Наталі“ „панянка“ (слово із словникового запасу адвоката ввійшло до вжитку слідчого) не має ніякого відношення».

— Олена, — представилася молода жінка, червоніючи.

— Ігор, — зрадів приємному жіночому голосу Пельш.

Атмосфера в кабінеті була невимушеною. «Так краще», — подумав Кононов і теж представився.

— Я прочитала ваше оголошення на дверях під’їзду ще позавчора, але все якось руки не доходили подзвонити — то родичі як сніг на голову, то молодшому щеплення зробили… Та ще якби я знала, що те, що я розповім, вам допоможе…

— Ви розповідайте, а ми вже розберемося.

— Я мало знала Марину і її чоловіка. Він такий віртуозний водій, і де беруть таких чоловіків! — Олена кокетливо усміхнулася. — Він завжди заганяє машину поміж трьох дерев. А знаєте чому?

Чому? — хором перепитали Пельш і Кононов.

Кононов, звичайно, знав «чому», йому розповів сам Гретинський, але йому не хотілося позбавляти Олену задоволення розповісти про цей віртуозний трюк.

— Та тому, що ніхто крім нього з цієї пастки не міг виїхати. Ви, напевно, бачили дерева біля нашого будинку. Там мої чортенята граються в індіанців і Робіна Гуда, багаття палять. Того ранку вони теж там вешталися. Десь біля години я вийшла з будинку, щоб покликати їх додому — вони просили сказати їм, коли до мультику залишиться десять хвилин. Зазвичай, я не виходжу з дому через такі дрібниці, але тут треба було хліба купити, от я…

— А скільки років вашим, як ви висловилися, чортенятам? — Запитав Кононов не стільки задля інтересу, скільки для того, щоб зробити помітки в блокноті, перервавши мовний потік, якому, як починало здаватися, не буде кінця.

— Старшому — одинадцять, а меншому — шість.

Кононов здивувався. «Ніколи б не подумав, що в таких молодих мам бувають такі дорослі діти». Дочці самого Кононова було лише чотири роки, а він же був не набагато старший за Олену.

— Продовжуйте, будь ласка, — попросив Пельш.

— Отож, підійшла я до хлопців, а менший, Дмитрик, мені і каже: «А ми, мамо, оце бачили, як якийсь дядечко в машину до дядька Михайла лазив». А я його й запитую: «А може, то був сам дядько Михайло?» А він: «Ні, дядько Михайло без вусів, а той був з вусами». А старший, Толя, мені і каже: «То, певно, був злодій». А я йому: «Ти бачив, як він щось украв?» Але ніхто з них нічого такого не запримітив. Я ж подумала, що, мабуть, Михайло сам попросив свого знайомого щось узяти з машини. У житті різні ситуації бувають. А потім, коли прочитала оголошення, мені спала думка, може, це якось пов’язано з убивством?

Кононов не знав, що їй відповісти. Пельш теж мовчав. Олена по-своєму витлумачила тишу, що запанувала в кабінеті.

— Я, напевно, своїми дурницями відбираю у вас час. Вибачте мені.

— Навпаки, — сказав Кононов. — А ви самі не бачили того чоловіка, що лазив у машину Осетинського?

— Ні, але ви можете в дітей розпитати про його зовнішність.

— Із задоволенням зроблю це.

Кононов записав координати жінки у блокнот.

За хвилину в кабінеті знову запанувала тиша.

— Таким чином, — порушив мовчанку Кононов, — з’явилася хоч одна версія, з допомогою якої можна пояснити наявність у машині Осетинського знаряддя вбивства.

— Чому версія? Хіба Гретинський уже не злочинець? — запитав наївний Пельш.

— Треба бути ідіотом, щоб цього не розуміти. Пістолет підкинув у його машину справжній злочинець. Розумієш?

Але Пельш не розумів. Кононову довелося витратити півгодини, щоб розповісти своєму напарникові про зміст щоденника і розмови з власником тиру й адвокатами. Єдине, що приховав Кононов — це нічний візит Наталі. Ну а про свої сни і мрії, а також стосунки Наталі з Гретинським розповідати не було потреби.

— Дійшло, — сказав нарешті Пельш, намагаючись укласти в голові ту велику кількість інформації, яку виклав йому Кононов.

— Слава Богу, — зітхнув Кононов.

— Ну тепер Булавін тобі точно голову відкрутить? Він же спить і бачить Осетинського за ґратами, а себе на лаврах найпрофесійнішого начальника, підлеглі якого розкривають справу про вбивство упродовж одного тижня! Ти про це подумав?

— Авжеж, — сказав Кононов і відразу спохмурнів.

— І якої думки дійшов? — єхидно запитав Пельш.

— Якщо я закрию справу і передам її в прокуратуру для того, щоб посадити Осетинського, нічого не виграю.

— Чому? — щиро здивувався Пельш, який, здається, чомусь забув, що саджати безневинних людей протизаконно.

— Та тому, що коли Осетинського