Читати книгу - "Прибутні люди"

—Ходім, ходім, пане Василю, — говорила вона й легенько підштовхувала до столу. Малі співчутливо дивилися на Василька в три пари очей, як він нетвердо ступає до столу, як бере ложку.

Мати втирала очі, казала:

—Гляди ж, Васильку, дома не обідай сьогодні. Не переїдай, дитино. Спасибі вам, люди добрі. Не знаю, як оце й одробити за те, що рятуєте нас від смерті.

Обід у Косовських був куди смачніший, ніж у Батогів. Борщ накипчастий, з курятиною або із свининою, картопля чи гречана каша з маслом і обов’язково з м’ясом. У Батогів таке буває тільки по неділях. А хліб який! Білий-білий, мов городська булочка. Його треба їсти в рукавицях, бо інакше й пальці з’їси разом з ним, як казав дядько Тарас.

—Гріх вам наговорювати на себе, пані Оляно. Ви так нас виручаєте. І дітки ваші старанні, не виглядають роботи, а самі находять її на свої маленькі руки, — говорив ґазда Богдан. Голос у нього був тихий, добрий.

—Ми б у вас до глибокої осені досиділи, та душа рветься додому. У мене сто думок щодня, щогодиночки, як там наша баба Явдоха? Ми тут наїмося й нап’ємося тричі на день, а мама ж… Як їхали, зосталось їм борошенця в пілочці. Усякого зілля натруть та кореня з будяка, пучку борошенця підмішають, ото на тому й живуть, якщо ще живі… Коли б мала оце крила, за ніч би злітала до них, хлібця передала. Може, косовицю ще відбуду й поїдемо. Та й житечко треба зібрати дома, довести до ’вма, бо мама ж старістю не вправляться з ним…

—Може б вам-таки посилочку зладнати? — сказав Косовський.

—Яку посилку? Я ж вам уже казала: у сільраді перехоплюють і описують за недоїмки. Тільки харчі дурно пропадуть.

—Як же так? Не мають права, — обурився Косовський.

—У нас, пане Богдане, ніхто й не заїкається про право. Мій он мовчав усе життя, як у могилі, а і його схопили. Ось уже восьмий рік ні вісточки. От вам і все право.

Василько перевальцем вертався до Батогів, сито віддихуючись. Забачивши його, вуйна Ганка кликала до столу. Хлопець казав, що вже пообідав. Батіг посміхався:

—Бачу, в Косовських тобі дужче смакує. Чи не надумав ти, бува, змандрувати до них зовсім?

—Ні, —хитав головою Василько. — Ну, що ви таке говорите?

—У нас, видать пан Біг, не так уїдно, як у Косовських, — сказала вуйна Ганка. — Але ж ми даємо тобі те, що й самі споживаємо.

—Хіба я не виджу, — сказав Василько. — Я скучаю за своїми, того й ходжу туди. А що вгощають, то я ж не напрошуюсь. У вас мені гарно…

І все ж хлопець помічав, що вуйна стала йому давати на пастівник ситніше полуднання. Якось він тільки налагодився попоїсти, коли це з осик вийшла жінка. Худюща, обличчя жовте, як у мерця. Очі провалилися в чорні ями. Побачила у Василька хліб і солонину, простягла кістляву руку, прохрипіла:

—Да-ай…

Очі в жінки лихоманково заблищали й стали наче сліпі з голодного божевілля. Василькові зробилося моторошно віч-на-віч із жебрачкою в цьому високому коридорі з пшениці й зеленої кукурудзи. Здалося, що жінка зараз учепиться тією рукою йому в горло. Він оддав їй увесь хліб і солонину, задкуючи з маржинкою від осик. Жінка вхопила хліб і захланно вгризалася в нього зубами, заточуючись пішла в осики. Василько відігнав подалі корову й теличку, сторожко зирив за осиками. Жінка більше не з'являлася. Коли б вона виткнулася з-за дерев, хлопець чкурнув би із худобою додому.

Наступного дня він пас худобу все там же, на межі. Був ясний росяний ранок, співали жайворонки. Пробіг їжак із кукурудзи в пшеницю. Вийшов заєць па межу, став на задні лапи, звів догори гострі вуха й сторожко завмер, мов косоокий татарин на розвідці. Василько випустив налигач із рук і почав навшпиньках скрадатися до зайця. Той раптом стрепенувся весь і плигонув навскоси в пшеницю. Тільки пошелестіло.

—Агі-ій, косий! — залементував Василько, аж у грудях залоскотало. Йому стало дивно, чого він так злякався вчора голодної. А заєць схожий на того, що сидів на крижині в позаминулу весняну повінь. Тільки той був нещасний, мокрий, а цей відгодований у полях, прямо тобі голова колгоспу та й годі. А одначе боягуз, шугонув он як. «І чого я вчора злякався тієї тітки?» Небо висіло високе-високе з тоненькими хмарками в зеніті, зовсім білими, наче бабине полотно в кінці літа. «А діда нема…» — вдавила його думка, і серце зів’яло. І ніколи дід уже не почує оцих жайворонків, не сяде на призьбі під хатою зоряного вечора, ніколи не побачить бабиного полотна… А чи вистеляє ще те полотно баба Явдоха?.. Пригадав материне: «Зосталось їм борошенця в пілочці… Коли б мала оце крильця, за ніч би злітала до них, хлібця передала…»

Так попаски вони й дійшли до осик. І тут раптом Мавра схарапуджено засопла, рвонулася з Василькових рук, настовбурчено наставивши рогату голову. Василько зібрався був гримнути на неї й похолов із жаху. У траві непорушно лежала на боку та вчорашня жінка з виряченими очима й розкритим у болючій гримасі ротом. Жінка тримала в закляклій руці недоїдений окраєць хліба, що його дав їй учора Василько. Ноги в жінки були зігнуті в колінах і підведені до живота… Застиглий біль із застиглим криком. Василько тільки мить дивився на це, а потім з божевільним галасом зірвався з місця й поганяючи худобу, пролетів весь коридор між пшеницею і кукурудзою, вскочив на подвір’я. Його побачила вуйна, ступила назустріч, та хлопець не дав їй вимовити й слова, крикнув:

—Та-аммм!.. — і заплакав, затремтів увесь.

—Та що тебе так нажахало, Васильку?

—Там, в осиках… мертва тітка лежить!..

Вийшов з повітки на лемент Батіг із сокирою, поміст саме ладнав.