Читати книгу - "Одержимість"

було. Я ходила по різних організаціях, зверталася в союз художників, оббивала пороги в мерії, але все було марно. Всі захоплювалися моїми картинами, але далі захоплення справа не йшла. Чим більше мені відмовляли, тим більше азарту в мені прокидалося. Я давала інтерв'ю на телебаченні, писала статті в журналах. Мої студенти почали мені допомагати збирати кошти, підробляючи на набережній і на бульварі. Але сума, яку вони зібрали, була недостатньою навіть для оренди маленького приміщення. В одну з неділь ми організували на набережній невеликий аукціон, де намагалися зібрати гроші, продаючи наші картини. До мене підійшов високий чоловік в дорогому костюмі і димчастих окулярах. Таких чоловіків я раніше бачила тільки на обкладинках модних зарубіжних журналів. На ньому був шикарний білий костюм, сорочка з розстебнутим верхнім гудзиком і незатягнутою тонкою краваткою. Він уважно розглядав картини, біля кожної зупинявся і ретельно вивчав, нахиляючи голову. Потім він прочитав табличку, на якій було написано про збір грошей для організації моєї виставки, повернувся до нас і запитав:

— Чиї це роботи? Хто тут виставку хоче організовувати? — він питав, звертаючись до всіх нас, але дивився на мене. Я, навіть крізь темні шкельця його окулярів відчула на собі його погляд. В мене затерпли руки і ноги, язик прилип до зубів, і я нічого не могла відповісти. Мої студенти навперебій почали розповідати йому про мою ідею, показували картини, водили його то праворуч, то ліворуч. Він уважно вислухав їх, а потім підійшов до мене, підняв на лоб окуляри і подивився на мене своїми блакитними очима. Я зависла, як перевантажений всіляким мотлохом комп'ютер, а він, помітивши мій стан, простягнув мені свою візитку і сказав:

— Я готовий допомогти тобі в проведенні твоєї виставки, але, якщо чесно, я не дуже розбираюся в мистецтві. Мені просто сподобалися твої картини і все. Я не буду зараз багато говорити, просто подзвони мені, ми виберемо час і розробимо концепцію нашої співпраці.

Опустив окуляри на ніс, повернувся і пішов. Біля крайньої картини він зупинився, подивився ще раз уважно і запитав:

— Я не сильний у живописі, просто поясни, чому на всіх портретах у різних людей сумні зелені очі? І мені здається, що всі ці очі чимось схожі одне на одного.

Він пішов, не дочекавшись відповіді, а я сиділа і не могла повірити в те, що моя мрія про вернісажі може втілитися в реальність. Я почала розглядати свої ж портрети, і тільки тоді помітила, що, дійсно, з усіх написаних мною портретів на мене дивилися зелені сумні очі Вадима. Ти розумієш, що я вже не думала і не згадувала про нього, але підсвідомість моя виводила ці риси на папері.

Ми зустрілися з тим загадковим незнайомцем на наступний день. Я все набиралася хоробрості, щоб зателефонувати йому, але він випередив мене, прийшовши в нашу академію. Чомусь, в той раз зовсім не було страху, просто було якесь нове відчуття, чи, навіть почуття, я не могла тоді собі відповісти. Ми домовилися зустрітися після пар в одному кафе. Сидячи за столиком в маленькому кафе на березі моря, він запитав, як я бачу собі цю виставку, і я розповіла йому про антураж, про освітлення, бо картина може втратити дев'яносто відсотків інформації, якщо на неї буде падати занадто мало або занадто багато світла, якщо світло буде не тієї гами і падати воно буде не під тим кутом. Потім я пояснила, що картини різних тематик обов'язково повинні бути розділені якщо не стінами, то перегородками, ну або, на крайній випадок, ширмами. Він слухав дуже уважно, маленькими ковтками попивав свій білий чай. Ми проговорили до самої ночі, точніше, базікала в основному я, а він лише задавав питання. Потім ми перейшли з теми мистецтва на тему відносин, і взаємин. Він висловив свою неординарну думку, я свою, мені було настільки комфортно, як це буває з давніми друзями, хоча ми з ним були знайомі лише день. Непомітно ми перейшли на «ти», хоча він був набагато старший за мене, та й за статусом я була не рівня йому. Наші зустрічі ставали дедалі частішими. Він орендував приміщення, найняв бригаду майстрів, які за кілька тижнів перетворили приміщення звичайного старого гастроному в центрі міста в незвичайну галерею. Потроху я почала розвішувати там картини. Мої друзі, в основному студенти, проводили зі мною весь свій вільний час. Я домовилася в деканаті, і нам дозволили на якийсь час перенести в цю галерею заняття з живопису. Я малювала разом з учнями, а коли вони виконували мої завдання, я займалася оформленням галереї і готувалася до виставки. Роботи було дуже багато, але ми працювали з величезним задоволенням і натхненням. Одного вечора, коли всі студенти розійшлися, він приніс пачку свіжонадрукованих афіш, де говорилося про мою персональну виставку. Там навіть дата вже стояла. Я була на сьомому небі від щастя, мої мрії починали набувати обрисів реальності, мало того, ця реальність була близька як ніколи. Емоції перли з мене повним ходом, і мені хотілося плакати від щастя. В мене з'явилося таке дике бажання обійняти його і розцілувати, що я трималася з останніх сил. Він це бачив і теж відчував, я точно знаю, це було видно по його очах. Ти просто уяви, ми в галереї, серед моїх картин, навколо запах фарб і неяскраве світло, відлуння від будь-якого шороху розповзалося по залах галереї, бо стіни ще не були заповнені картинами, і лише ми… Вдвох. У мене трусилися ноги, як зазвичай, я хвилювалася, як маленька дівчинка на першому побаченні, а він просто взяв мене за руку і повів до виходу. Він сам повимикав всюди світло, закрив двері на замок, посадив мене в свою раритетну машину і відвіз додому. Зупинившись біля будинку, я ще сподівалася, що ось зараз він обійме мене, притисне, розцілує, та я була готова віддатися йому прямо в його «двадцять першій» «Волзі», але він просто провів тильною стороною долоні по моїй щоці і тихо сказав:

– Іди, відпочивай, завтра у нас багато роботи, а через тиждень ти повинна всіх підкорити і стати королевою.

Я попрощалася з ним і понуро пішла додому. Того вечора я зрозуміла, що мій спокій в черговий раз втрачений. Залишилося лише питання, як довго це буде, і як далеко все може зайти. Я дала собі тверде