Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

— Дай мені п'ятнадцять хвилин, — сказав він, кивнувши у бік рації. — а потім зв'яжися зі мною. — без додаткових слів, він сів у свою машину і поїхав геть.

Залишившись один, я повернувся думками до кількох останнім, повних дивними подіями годин. Дебора опинилася в лікарні, а я незбагненним чином потрапив в одну лігу з Доуксом. Але найбільше відкриття, яке відвідало мене в мій смертний час, стосувалося Коді. Звичайно, я міг помилятися щодо хлопчика. Його реакція на звістку про зниклу собаку або те, з якою насолодою він встромляв ніж у живу рибу, могли мати зовсім інше пояснення. Подібна поведінка цілком могла бути проявом звичайної дитячої жорстокості. Дивно, але мені хотілося, щоб перше припущення таки виявилося істиною. Я бажав, щоб, подорослішавши, Коді став таким, як я, бо я мріяв правильно виховати його і поставити обома ногами на стежку Гаррі.

Мабуть, у мені говорив інстинкт розмноження, неприборкана тяга до відтворення самого себе — дивовижного і неповторного, а те, що я являв собою монстра, недостойного перебувати в людському суспільстві, не мало значення. Це пояснювало неймовірне число кретинів, які щодня траплялися мені на шляху. Однак на відміну від них я усвідомлював, що без мене наш світ став би більш приємним.. проте в той же момент мене найбільше турбували власні почуття, а не те, що думав про мене світ. В даний момент я горів бажанням породити подібне собі чудовисько і я дуже скидався на Дракулу, що створював нового вампіра, аби той встав з ним в нічній темряві плечем до плеча. Я знав, що це не було правильно, але ж як весело!

І яким же йолопом я був! Невже періодичне лежання на дивані у Рити перетворило мій колись могутній інтелект на купу тремтячої, сентиментальної каші? Чому я думав про такі нісенітниці? Чому не спробував знайти спосіб уникнути одруження? Не дивно, що я не міг позбутися надокучливого переслідування Доукса... Я спробував використати всі клітини свого мозку, але натомість моя голова задзвеніла порожнечею.

Я глянув на годинник. На всю цю уявну нісенітницю у мене пішло чотирнадцять хвилин. Майже достатньо: я взяв рацію і викликав Доукса.

— Сержанте Доукс, яке ваше місце розташування?

Доукс витримав паузу і прохрипів:

— В даний момент я волів би про це не говорити.

— Повторіть, сержанте.

— Я переслідував правопорушника та побоююся, що він помітив мене.

— Якого правопорушника?

Знову пішла пауза, і в мене склалося враження, що сержант вирішив покласти всю роботу на мене, не знаючи, що йому говорити.

— Хлопця з моїх армійських днів. Він потрапив у полон в Ель-Сальвадорі і вважає, що це сталося з моєї вини, — пауза. — Хлопець небезпечний.

— Вам потрібна підтримка?

— Поки ні. Я спробую його обдурити.

— Вас зрозумів. — вимовив я, відчувши задоволення від, того що нарешті зміг сказав це.

Ми обмінялися повідомленнями ще кілька разів, аби доктор Данко почув нас. Я кожен раз казав «Вас зрозумів». Коли близько в годину ночі ми зв'язалися в останній раз, я, відчуваючи повне задоволення, перебував у піднесеному настрої. Ймовірно, наступного разу я буду говорити не тільки «Вас зрозумів», а й введу в оборот вираз «Підтверджено» або навіть «Прийнято».

Я знайшов у гаражі патрульну машину, яка відправлялася в південну частину міста, і переконав копів доставити мене до будинку Рити. Там, вийшовши з автомобіля, я навшпиньках прокрався до своєї машини і відправився додому.

Повернувшись до свого скромного ліжка і побачивши його в цілковитому безладді, я згадав, що в ньому повинна була б знаходитися Дебора, натомість наразі вона знаходилась на лікарняній койці. Завтра треба буде відвідати її. А тим часом я пережив пам'ятний, але виснажливий день. Мене загнав у ставок любитель відрізання кінцівок; я пережив автомобільну аварію лише для того, щоб ледь не потонути; втратив чудову туфлю. І на додачу до всього, наче неприємностей було недостатньо, був змушений подружитися з сержантом Доуксом. Нещасний, добитий Декстер. Не дивно, що я так втомився. Я звалився в ліжко й миттєво заснув.

* * *

Рано вранці наступного дня Доукс поставив свою машину поруч із моєю на парковці поліцейського управління. Він вибрався з автомобіля з нейлоновою спортивною сумкою в руках, яку тут же поставив на капот моєї машини.

— Ти прихопив із собою брудну білизну для прання? — ввічливо поцікавився я. Але моя життєрадісна веселість черговий раз не досягла мети.

— Якщо це спрацює, я схоплю його або він схопить мене, — сказав сержант. Він розстебнув сумку. — Якщо я схоплю його, то справа закінчена. Але якщо він схопить мене, то... — він витягнув із сумки GPS і поклав його на капот. — Якщо він схопить мене, то ти приїдеш мені на допомогу, — посміхнувся сержант, демонструючи десяток сліпуче білих зубів. — Уявляєш, що я маю відчувати при подібній перспективі? — він витягнув із сумки мобільний телефон. — А це моя страховка.

Я подивився на два невеликі прилади, які лежали у мене на капоті. Вони не здавалися дуже грізною зброєю, але, напевно, мені вдалось би запустити одним із них у чиюсь голову.

— А як же базука? — поцікавився я.

— Вона тобі не знадобиться. Лише це, — відповів Доукс і в черговий раз запустив руку в спортивну сумку. — І ось це. — додав сержант, показуючи мені блокнот для стенографії, відкритий на першій сторінці. Там був записаний ряд цифр, а під ним ряд букв. Зі спіралі обкладинки стирчала дешева кулькова ручка.

— Ручка — сильніша зброї. — зауважив я.

— Цього разу — так. Перший рядок — номер телефону, а другий — код доступу.

— І куди ж мені належить увійти?

— Цього тобі знати не обов'язково. Тобі залишається подзвонити, набрати код і повідомити їм номер мого мобільного. Вони вкажуть тобі моє місцезнаходження на GPS. Ти все усік?

— Не дуже складно. — посміхнувся я, відчуваючи сумніви.

— Навіть для тебе. — сказав він.

— А з ким я буду говорити?

— З людиною, яка мені багато чим зобов'язана, — сержант дістав з сумки поліцейське радіо. — А тепер переходимо до найлегшої частини. — він сунув мені в руки рацію і сів у машину.

Тепер, коли ми закинули приманку для доктора Данко, нам залишалося лише направити його у потрібне місце