Читати книгу - "Промінь"

— Бля, — буркнув Славік.

— Ой хто ж це в нас такий мокрий, — співуче заголосила Еллі. — Ой хто ж це такий жалюгідний… А кого ж це шльондра вгатила по голові пляшкою й скинула в басейн? А не водися зі шльондрами, Славік! І не забудь потім перевіритися на гонорею…

— Заткнись, — не витримав Денис.

— Бля! — повторив Славік і часто закліпав. Поводив руками перед лицем, наче відганяючи каламуть.

— Славік? — похоловши, покликав його Денис.

Той усміхнувся — широко, дурнувато. Розгублено. Еллі й Денис витріщились одне на одного. Еллі роззявила рот, затулила його долонею…

І шалено застрибала на краю басейну, наче на дискотеці під дозою «екстазі»:

— Дисоціативний розлад ідентичності! Дисоціативний… паскуда, гад… так тобі й треба… розлад ідентичності!

Денис підійшов до Славіка, опустився навпроти, зазирнув у очі:

— Славік, як ти?

— Бля…

— Що тут було, розкажи нам? Як ти впав у басейн?

— Не пам’ятаю, — він знов розтяг губи. — Купався… Може, пірнув з бортика, стукнувся головою… Голова тріщить. Тут точно немає випивки?

Він говорив швидко, уривчасто, і ні разу не заїкнувся.

— Марго, відчини.

Розпачливий плач за дверима:

— Вибач… Не можу… Я хотіла врятувати Ігоря. Я знаю, який це має вигляд збоку. Мені було гидко… соромно… Я думала — заради Ігоря… А коли цей гад… поліз мене лапати, у мене… всередині наче… зірвалося. Тепер усе, кінець, усе закінчилося, я вбила не цього гада, я вбила Ігоря-а!

І вона завила так моторошно, що в Дениса втягнувся живіт.

— Марго, — сказав він як міг м’яко. — Славік живий.

Виття урвалося. Настала тиша й це вже було трохи краще.

— Ми з Еллі його витягли, — обережно продовжував Денис. — І він тепер… він нічого не пам’ятає, у нього змінилася особистість. Він тепер той Славік, який був на самому початку. Який…

Він хотів додати «який тебе зґвалтував», але прикусив язика.

За дверима не дихали.

— Я тебе можу зрозуміти, — заговорив Денис через силу. — Ми всі на межі. Тож не влаштовуймо розбір польотів. Ти хочеш, щоб вижив Ігор. Я хочу вернутися додому. І в нас з’явився шанс, ми його не проґавимо, так?

Відчинили двері. Марго випала з кімнати, наче в неї підкосилися ноги. Обхопила Дениса за шию:

— Ти людина. Інший би ноги об мене витер… а ти…

І, обнявши його, знов гірко заридала.

— Я прийшла до тебе спати, у мене двері знесла ця… тварюка.

Від Еллі пахнуло хорошими парфумами. Раніше запах був інший. Вона побачила його погляд і засміялася:

— Це улюблені. Тільки на свята.

— Ще не свято. Ми ще не перемогли.

— Свято, свято, ти не розумієш… Як же я ненавиджу… ненавиділа цю тварину. А тепер він шкіриться й трохи що слину не пускає. Ідіот.

— Не обманюйся, він тепер дурень, але не інвалід же. І сила при ньому, той самий бичок.

— Сила, — Еллі впала в крісло, — не в біцепсах, ти ж розумієш… Ох, як мені подобається дивитися на його нинішню пику. «Бля»… — Еллі дуже смішно зобразила Славіка, але Денис не всміхнувся:

— Ми не знаємо, як і чому його особистості міняються місцями. Нічого не можна гарантувати.

В Еллі витягнулося лице:

— Та ти що?! Стрес же, це і їжачкові зрозуміло! Коли він зґвалтував Марго й побачив нашу реакцію… поліз бити дзеркала в спортзалі… це запустило процес. Коли Марго його оглушила й утопила — це спровокувало зворотний процес буквально миттєво. Більше ніякого стресу для Славіка! Будемо з нього порошини здувати, нехай буде спокійний. Повний релакс, залишилося десять днів… Усього десять! І воля!

— Я на другому рядку рейтингу, ти на четвертому, — нагадав Денис. — Є ідеї?

Еллі стисла губи:

— Нам є чим дорікнути одне одному, це так. Але… добре, по-чесному. Я з четвертого місця вже не піднімуся. Уся надія на тебе. Якщо в мене будуть слушні ідеї — а вони будуть! — я їх тобі віддам, задарма, за дякую… За твою обіцянку вибрати мене. Ти ж, на відміну від усіх тут, дотримуєш слова. Ти чесний, справжній… гідний хлопець. Якщо такий, як ти, пообіцяє, я повірю.

— «Вже тисячі разів повторювали світу, — сказав Денис, — що лестощі шкідливі і гидкі…»

— Обіцяй.

— Не буду, — Денис знизав плечима. — Ну що за дитячий садок. Я виберу, як вважатиму за потрібне.

Здається, Еллі чекала іншого. Вона звикла домагатися успіху; досвід невдахи болючіше ранить того, хто прописався на верхніх рядках рейтингів. Вона відсахнулася, закрилася в собі, відвернулася. І через кілька секунд підняла очі:

— Річ не в ґранті. Річ… у мені. Я, розумієш, відмінниця з першого класу. Мені дуже хотілося, щоб мати мене любила, скільки себе пам’ятаю — я над цим… працювала. Але не вийшло. Олімпіади, секції, спорт, музика — лізла всюди сама, вона мене не змушувала. Дають табелі в музичній школі, першими викликають відмінників… А її немає в залі. Я в третьому класі, біла блузочка, пишна спідниця… «Поздоровляємо, Оленко, ми такі раді за твою маму…»

Вона говорила, дивлячись убік, без хизування, без емоцій, узагалі без спецефектів.

— Потім вона вийшла заміж удруге. За гарного мужика, лікаря, китайця. Я була у восьмому класі. І от вітчим, уявляєш, почав ходити на мої нагородження, питати, що за олімпіади… Влаштував у квартирі місце для моїх медалей, грамот, кубків, усього цього мотлоху… І я, як підірвана, старалася вже для нього.

— Еллі, — обережно сказав Денис. — А ти впевнена…

— Дослухай! У десятому класі в мене сталася любов. З