Читати книгу - "Останній тамплієр"

І можна легко уявити собі тогочасне життя цього краю. Вони мають надзвичайно багату історію, але значна частина її — кривава... Так чи інакше, але там я почув історію, яка запала мені в душу. Історію, що трапилася кілька століть тому. У ній йдеться про молодого монаха, якого покликали до одного діда при смерті, щоб сповідати його. Подейкували, що цей старий був одним із останніх живих тамплієрів. Монах увійшов до нього, хоча сам вмираючий його не запрошував, бо належав до іншої конгрегації; спочатку він навіть не захотів з ним розмовляти. Врешті-решт він зголосився, і легенда розповідає, що коли монах вийшов, то був блідий від пережитого потрясіння. Але не лише його обличчя сполотніло, а й волосся посивіло. Кажуть, що з того дня він більше ніколи не посміхався. А через багато років, перед своєю смертю, він проговорився. Виявилося, що останній тамплієр розповів йому про своє життя і показав деякі папери. І ці папери приголомшили його так, що йому більше не хотілося жити. От і все. І ця історія не йшла з моєї голови, мене завжди переслідував образ монаха, який посивів тільки через те, що провів декілька хвилин біля того старого при смерті.

— У подальші роки, — продовжив професор, — тільки-но я опинявся у відповідному місці, у відповідній бібліотеці, я завжди згадував цю історію і приділяв певний час для того, щоб знайти якісь зачіпки стосовно рукопису і де його шукати. — Він злегка посміхнувся, згадуючи, напевне, ті далекі, усамітнені бібліотеки. — Вже навіть не пам'ятаю, у скількох запилених архівах я порпався, де тільки цей рукопис не шукав: по всій Франції у музеях, церквах, монастирях; навіть за Піренеями, на півночі Іспанії. Я, звичайно ж, і не сподівався, що знайду справжні документи, про які йшлося у легенді, а просто розраховував знайти посилання, яке почуту мною легенду або підтвердить, або спростує раз і назавжди.

Венс зробив паузу, потім простягнув руку і поклав її на папери, що лежали біля шифратора.

— Але одного дня я дещо знайшов — у замку тамплієрів.

Замок з написом на порталі. Тес аж запаморочення відчула від хвилювання. Вона згадала про той латинський вислів, що промовив Венс, вислів, який, за словами Клайва, було викарбовано на порталі Шато де Бланшфор. Згадала — і ще раз подивилася на папери, що лежали на столі. Було видно, що це — старовинні, написані від руки документи.

— Ну і як? Ти знайшов справжній рукопис? — запитала Тес, на подив собі відчуваючи той трепет дослідника, який, без сумніву переживав і Венс. І тут її осяяла несподівана здогадка. — Але ж вони були закодовані. Так ось для чого тобі був потрібен цей пристрій!

Він неквапно кивнув, підтверджуючи її здогадку.

— Так. Це гнітило мене — страх як! Я роками був власником чогось надзвичайно важливого, знав, що знайшов ті папери, які шукав, але ніяк не міг їх прочитати. Просте підставляння або ж використання інших кодів не дали жодних результатів. Але потім я дізнався, що тамплієри були у цій справі набагато хитрішими. Я віднайшов таємні посилання на шифрувальні пристрої тамплієрів, але не зміг знайти жодного. Здавалося, що я взявся за безнадійну справу. Все, що їм належало, було знищено 1307 року, коли проти них почалися репресії. Але потім сама доля втрутилася і видобула ось це маленьке чудо із підвалів Ватикану, де воно перебувало усі ці роки, давно заховане і усіма забуте, і...

— І тепер ти маєш змогу читати ці папери.

Венс ствердно поплескав рукою стос старовинних аркушів.

— Як ранкові газети.

Тес поглянула на документи. Вона вже докоряла собі за той дослідницький екстаз, якому вона піддалася на деякий час. Їй довелося нагадати собі, що під час нальоту на музей загинули люди, що цей чоловік, цілком імовірно, є психічно неврівноваженим, і — з огляду на останні події — безсумнівно небезпечним. Відкриття, над яким він працював, є потенційно дуже важливим, важливішим за будь-яке відкриття, яке досі вдавалося зробити їй, але воно вже було заплямоване людською кров'ю, і їй не слід про це забувати. До того ж, у цій історії лишалося щось зловісно незрозуміле, щось глибоко бентежне, і вона не могла не брати цього до уваги.

Тес допитливо поглянула на Венса, якого знову поглинули власні думки.

— І що ж ти сподіваєшся знайти?

— Те, що вже давно чекає свого часу. — Його очі звузилися і обличчя набуло вперто-зосередженого виразу. — Те, що все поставить на свої місця.

«Те, через що варто убивати людей», — хотіла додати вона, але стрималася. Натомість вона згадала раніш прочитане — про припущення Венса, що засновник ордену тамплієрів був катаром. Венс щойно сказав їй, що знайшов лист у Лангедоці — звідкіля, за його припущенням, походила родина Гуго де Пайєна, хоча ця його версія й зазнала нищівної критики з боку французького історика. Тес хотіла дізнатися про це більше, але не встигла вона й рота розтулити, як нагорі почувся скреготливий звук, наче хтось дряпнув цеглиною кам'яну підлогу.

Венс різко скочив на ноги.

— Стій тут, — наказав він.

Вона кинула погляд на стелю, звідки долинув звук.

— Що то було?

— Стій тут і нікуди не виходь, — суворо повторив професор і заметушився. Він зайшов за стіл і витягнув звідкись шокер, яким вразив її на цвинтарі, з сумнівом повертів його в руках і поклав на місце. Потім понишпорив у торбі й витяг звідти ще один пістолет, цього разу — справжній, незграбно звів затвор і поспішив до сходів і швидко зійшов ними. Коли його ноги щезли з очей, Тес почула металічний грюкіт — це