Читати книгу - "Останній тамплієр"

Де Анґеліс подумки вилаявся, коли зачепився ногою за шматок обгорілої деревини, і та, чиргикнувши підлогою, порушила розташування уламків, що лежали довкола. Рухатися непомітно у зруйнованій пожежею церкві було нелегко: темне вогке приміщення було захаращене обгорілими стропилами обрушеного даху і битим камінням.

Спочатку Де Анґеліс здивувався, коли місцем, до якого Планкет вислідив Тес та її сивого викрадача, виявилися руїни церкви. Але тепер, пострибавши між уламків всередині згорілої церкви Вознесіння, він второпав, що вона була ідеальним місцем для того, хто волів діяти непомітно і без зайвого клопоту; для того, чия одержимість виходила за межі міркувань особистого комфорту. Це стало іще одним зайвим підтвердженням того, що чоловік, по сліду якого він ішов, знав дуже добре, що за механізм він прихопив із музею того злощасного вечора.

Де Анґеліс увійшов до церкви з бічного входу; за приблизно сорок хвилин до цього Планкет бачив, як Тес Чайкіну, із зав'язаними очима, викрадач висадив із сірого «вольво» і провів усередину через цей самий вхід. Схоже, вона була ледь притомною і потребувала допомоги, бо цей чоловік, на плече якого вона сперлася, допомагав їй подолати кілька сходинок, що вели до вхідних дверей.

Ця маленька церква, затиснута з обох боків двома шерегами аристократичних особняків, знаходилася на Сто чотирнадцятій вулиці. Уздовж її східного фасаду проходив вузький проїзд. Саме в цьому проїзді й стояли тепер «вольво» та седан «форд».

Не так давно у цій церкві сталася велика пожежа, але до початку ремонтних робіт чекати було іще довго: великий щит біля фронтону відображав процес збирання пожертв на відбудову. Щит мав форму термометра: два метри заввишки зі шкалою з позначками в сто тисяч доларів, таких необхідних для того, щоб повернути церкві її колишню пишноту; однак шкала була заповнена лише наполовину.

Через вузький прохід монсеньйор потрапив до нефа. Ряди колон розділяли його на два бокових проходи і центральну частину, завалену купами з напівзгорілих лавок. Куди не кинь оком — скрізь оздоблювальний гіпс під дією високої температури повідпадав від стін. У результаті оголилася цегляна кладка — закіптюжена, і де-не-де продірявлена. Під стелею виднілися обвуглені й до непізнаваності деформовані залишки ліпних арок, які з'єднували зовнішні стіни з колонами всередині будівлі. Вітражне вікно, що красувалося над входом у церкву, тріснуло і випало, а округлу діру, що утворилася на його місці, заколотили дошками.

Прокравшись краєм нефа повз оплавлені мідні ворота вівтаря, Де Анґеліс, обережно ступаючи східцями, зійшов на вівтар. Праворуч бовваніли обгорілі залишки великої, з навісом кафедри проповідника. У церкві панувала тиша, хіба що з вулиці час від часу долинав шум через діри у пошкодженій споруді. Він припустив, що той, хто викрав жінку, використовував, скоріш за все, задні кімнати. Поки Планкет стояв на чатах біля церкви, монсеньйор тихо прослизнув повз залишки вівтаря і пройшов до коридору за ним, повільно накручуючи глушник на ствол свого пістолета системи «Зіґ — Зауер П-226».

І саме в цей момент він несподівано зачепився ногою за уламок обгорілої деревини.

Звук відлунням рознісся напівтемним коридором. Де Анґеліс закляк, напружено прислухаючись і очікуючи можливих наслідків своєї необережності. Кинувши погляд убік, він побачив ледь помітні двері або ж люк у дальньому кінці коридору; раптом за ними почувся глухий удар, а потім — звук кроків, що швидко наближалися. Де Анґеліс миттю відступив убік, притиснувся до стіни і підніс пістолет. Звук кроків наближався, брязнула ручка, і двері відчинилися, але не на нього, а всередину, і він тільки й побачив, що їхній чорний прямокутник. Його ж, навпаки — видно було добре.

Відступати було надто пізно і надто небезпечно, до того ж, відступати Де Анґеліс не звик, тому він кинувся вперед, у темряву.

Міцно стискаючи пістолет, Венс кинув через дверний отвір пильний погляд на чоловіка, який насмілився порушити спокій його обителі — це був якийсь незнайомець. Єдиним, що він встиг побачити краєм ока, був, як йому здалося, комірець, котрий зазвичай носять священнослужителі. Його охопив сумнів.

Поки він вагався, цей незнайомець несподівано вискочив з темряви; Венс хотів вистрелити, але не встиг він натиснути курок, як чоловік накинувся на нього і повалив на підлогу, вибивши пістолета з його руки.

Коридор був вузький і низький, і Венс, відштовхнувшись від стіни, спробував скинути з себе нападника, але той був набагато сильнішим, і знову повалив його на підлогу. Але цього разу професор не розгубився, різко хвицнув супротивника коліном в пах і з задоволенням почув, як ворог аж загарчав від болю. Ще один пістолет, тепер уже той, що належав нападникові, заторохтів по підлозі. Венс встиг скочити на ноги, але його супротивник, миттєво прийшовши до тями, розмахнувся і зацідив кулаком йому в голову.

Удар, хоч і був болючим, не збив професора з ніг. Навпаки: він його страшенно розлютив. Двічі протягом одного дня над справою його життя нависала загроза: спочатку з боку Тес Чайкіної, а тепер — з боку ось цього відморозка! Знову він завдав удару коліном, потім кулаком, після чого обрушив на супротивника град ударів з обох рук. Бив Венс непрофесійно, але удари його стократно посилювала та злість, яку він у них вкладав: ніщо і ніхто не стане на заваді між ним і його метою!

Уміло захищаючись, нападник відступав, але раптом перечепився через якусь дерев'яну планку і ледь не впав. Скориставшись цим моментом, Венс брикнув ногою і боляче затопив супротивникові в коліно. Потім схопив свого пістолета, прицілився і натиснув на курок. Пролунали постріли, однак незнайомець, демонструючи прекрасну реакцію, кинувся вбік. Зачувши здавлений крик, Венс здогадався, що принаймні одна куля таки вцілила, але стовідсотково певним у цьому