Читати книгу - "Дожити до весни"

Розлучення з Русланом було таким самим формальним, як і одруження. Він панічно боявся запитань у суді про сімейні стосунки, а тому зразу ж дав згоду. Відтоді жодного разу з ним не зустрічалася.

Правильно кажуть: краще жити з гарними спогадами, ніж із поганою половиною.

За два роки вона стала кореспонденткою, а після закінчення філологічного факультету Чижик запропонував їй очолити відділ.

– Де це ти, Лізко, цілий день пропадала? – Віка підійшла до подруги, зазирнула через її плече.

– Де пропадала, де пропадала… До криниці впала! Водолази півдня діставали, до вас доправляли!

Один клік – і текст на Лізиному моніторі як корова язиком злизала. Не хоче руденька вивірка показувати, що там у неї.

– Вибач, що ми тебе й твоїх відважних водолазів з оркестром не зустріли!

– Поклади своє «вибач» на депозит і живи з його процентів!

І нічого тут заглядати та підглядати.

– Чого це ти така таємниче-загадкова? – не могла втямити Віка— Нова доба нового прагне слова! Не заважай, кажу! Нове Лізине слово стало «цвяхом» наступного номера. І той клятий цвях вп’явся у самісіньке серце Єви.

По суті, це було спростування Євиного матеріалу, надрукованого місяць тому. Він забрав у неї чималенько часу та спалив багато нервових клітин. Але досі вона ще сподівалася, що не намарно. Тепер те сподівання можна запити холодною водою.

Усе почалося з листа колишньої вчительки, яка самотньо доживала віку у скромній квартирі на першому поверсі. Вона поскаржилася, що перестала спати відтоді, як до їхньої старенької «хрущовки» прибудували «якесь не зрозуміло що»: щоночі в ньому, за стіною її квартири, вирує таке бурхливе життя, що про сон годі й мріяти. Телефонувала в міліцію – на виклики ніхто не приїжджає, оббивала пороги різних владних інстанцій – її слухають краєм вуха та відфутболюють, як гумового м’яча.

Будівля, що приліпилася до нижнього поверху п’ятиповерхівки, як слимак до старого дерева, свого часу спричинила в місті чималий скандал. Проти її незаконного спорудження було випущено рої стріл, і то з усіх боків, але вони падали ще на перехваті – надто могутнім виявилося лобі підприємливого забудовника. Тож «слимачок» відомого в місті мажорика повз поволеньки догори, розбухав завширшки, поки нарешті не набув потрібної форми й осів у потрібному місці. Тепер у ньому розмістилася елітна крамниця і якась утаємничена контора, схована за незрозумілою іноземною вивіскою та непроникними вікнами з тонованого скла. Власник новітнього архітектурного дива, ознайомившись по діагоналі з листом до редакції, покрутив пальцем біля скроні: бабця із бзиком, а газеті нічого втручатися не у свою справу, для цього є компетентні органи.

Єва Вольська все-таки втрутилася. Навіть провела дві ночі в квартирі старенької вчительки, щоб переконатися, що в тієї не звукові галюцинації. На перший її виклик зі стільникового міліція прибула, але аж за годину, впродовж якої за стіною було успішно евакуйовано всіх відвідувачів, а двері зачинено ще й під сигналізацію здано. Якби вона не показала журналістське посвідчення, її б саму забрали до каталажки або оштрафували за фальшивий виклик. Дзвінок наступної ночі проігнорували, – вочевидь, її телефон зафіксували та реагувати на нього вже не збиралися.

Єва вирішила сама простежити, хто ж виходить із того таємничого офісу, про призначення якого вже неважко було здогадатися. Виходили розпашілі гравці – хтось у стані ейфорії від виграшу, поплескуючи себе по кишенях, хтось із обіцянкою відігратися наступного разу. Серед них вона впізнала й відомі фейси двох впливових мужів, за якими тяглися особи жіночої статі в дуже промовистій екіпіровці. Прізвищ у статті названо не було, шеф викреслив. Зате була вимога перевірити азартний нічний заклад, вивести на чисту воду його власника та захистити стареньку мешканку сусідньої квартири.

Тепер Ліза перевернула все з ніг на голову. Про підпільний гральний заклад і розваги з місцевими путанами – жодного слова. Про мовчання навколо нього – ані натяку. Весь пафос «цвяха» спрямовано проти старенької, яка, мовляв, уже всіх дістала своїми скаргами на нещасного власника новобудови. Вона, виявляється, ще та штучка, ну просто живий персонаж із мультфільму «А Баба Яга проти!». Вчителькою була вреднющою, одного свого учня мало до самогубства не довела, про що він аж тепер із задоволенням розповів кореспондентці. Сусіди не в захваті від старої дивачки, тому що вона тримає трьох котів, підгодовує бездомного собаку й розводить антисанітарію в під’їзді. Навіть продавчиня з найближчої продуктової крамниці сказала своє «фе» про вчительку-пенсіонерку – та завжди перераховує копійки біля каси та чіпляється за решту, словом, неприємна бабусенція. Подейкують також, що в родині жінки був хтось із психічним відхиленням.

Один сусід, щоправда, зізнався «не для газети», що всі, крім Ганни Іванівни, отримали від власника закладу відступні за підписи про згоду на його будівництво, тож тепер змушені тримати язики за зубами. А вона відмовилася брати гроші, та й це небажане сусідство найближче до неї – через стіну. Але й це зізнання Ліза поставила під сумнів – ніхто ж його не підтвердив.

– Ну все, Лізко! Хана твоїй Бабусі Ягусі! Тепер у неї