Читати книгу - "Багряний рейд"

Тепер це нагадувало переговори.

Поки мислив уголос, обоє опустили зброю.

Щербань і його люди під виглядом постачальників із підробленими документами приїхали отримати продукти. Нічого нового й надзвичайного. Інтенданти отримують такі відрядження щодня, а злочинці працюють під військових дуже часто. Ще півтора року тому, в таборі за Уралом, засуджений Коломієць наслухався подібних історій. Війна породжувала нові види злочинів, та й не такі вони вже нові… Сьогодні явно не їхній день, бо кузов порожній. Це означало лише одне: спершу все йшло, мов по маслу, та в останній момент бандити на чомусь прокололися. Не встигли завантажити нічого, довелося починати стрілянину й прориватися з боєм.

Збіг обставин, справді щасливий для Коломійця і його групи.

Та й де там щасливий: ще двоє лягло. І найгірше — Максим не певен в загибелі Тура й Товкача. Або один з них, або обоє можуть бути поранені, тяжко — але живі, в полоні. Потім, коли скінчив він, своє додав Щербань. Бандитського ватажка дуже здивувало, коли в нього на очах відразу після того, як почалася стрілянина, один із солдатів не знати з якого переляку кинувся до станційної будівлі й жбурнув гранату у вікно. А потім разом з іншим, котрий хтозна-звідки вигулькнув, став відстрілюватися від солдатів, мимоволі підтримавши вогнем прорив бандитів.

— Так карти лише раз у житті лягають, — завершив Щербань, додавши тону філософських ноток. — Про мене ти зараз усе зрубав. А я не знаю, кого з пекла вивіз.

— Сам щойно мусором назвав.

— Це ще нічого не значить. Ти по життю такий. І в тебе з краснопйорими контри. Форма наша в обох. Ще двоє на станції, з гранатами… — Він стишив голос. — Диверсанти? З того боку, німецькі? Нам тут на території СМЕРШ не в жилу. Може, вас зараз краще замочити й підкинути на видне місце, аби тут не почалася військова операція?

На ці слова бандити дружно скинули автомати.

Дунай вловив намір — уже стояв на рівних, поставивши ноги на ширину плечей, ніби збирався відштовхнутися від землі. Дуло підібраного в кабіні пістолета дивилося на Щербаня, в голову, палець ліг на спуск.

— Спробуй, — мовив Коломієць.

— Та бачу, — на знак миролюбності Щербань поставив свій пістолет на запобіжник, демонстративно вклав у кобуру, після чого його люди опустили зброю.

Дунай не збирався.

Білки очей войовничо блищали.

Аж тепер Максим звернув увагу, як швидко ліс занурився в ранні вологі жовтневі сутінки.

— Добре. — Щербань ступив крок назад. — Мені до вас нема діла. У мене свого клопоту, бач, повно. Чорт знає, кого вже шукають, тебе чи мене.

— Обох.

— Ага. Тільки тепер не ясно, чи зв’яжуть нас із тобою після сьогоднішнього. Розділять — добре, поруч із тобою земля горить, лейтенанте. Моя стаття, в разі чого, не зрада батьківщини. Закони воєнного часу хоч як вимагають ставити мене до стінки на місці. Але хай краще за своє, ніж за твоє.

— Ти знаєш, яке воно — моє?

— Знати не хочу. Ви з оцим вусатим, — кивок на Дуная, — не фраєра, ясно. Значить, розходимося звідси краями й більше не зустрічаємося. Наступного разу, лейтенанте, хоч як тебе валитиму. Хіба…

— Хіба?

— Йдемо звідси разом. У мене втрати, твоїх поклали. Тримаємося разом, погуляємо до холодів. Однак краснопузих скубти, тобі не один хрін з ким?

— До холодів, значить. Потім куди?

— На всі чотири боки. Звідси — хоч за Урал. Там нашому брату загубитися легше.

— Ну, то вашому. В мене тут нема ні братів, ні інших родичів.

— Знав, що так скажеш. Моє діло — руку простягнути. Твоє — прийняти чи відмовитися. Коли так, прощавайте. Йдіть, стріляти не буду, слово даю.

— Твоє слово чогось варте?

— Валяй, перевіряй.

На знак того, що втратив до розмови щонайменший інтерес, Щербань повернувся до Дуная спиною. Той глянув на Максима, опустив зброю.

Бандити вже знали, що треба робити. Один, як уже розгледів Коломієць, високий та рябий чоловік, чий точний вік заважали визначити віспяні рівчачки на лиці, пхав у бензобак брудну шмату. Другий, вилицюватий, з азійськими рисами, ладнав запальничку. Мить — ганчірка спалахнула. Обоє відступили, Коломієць із Дунаєм теж відійшли на безпечну відстань.

Завмерли.

Очікування вибуху раптом об’єднало їх, зробило якщо не однодумцями, то спільниками, змовниками, навіть заколотниками.

Сідало сонце.

Каркнула ворона, їй відповіла інша. Чорні птахи кружляли над верхівками сосон.

Вибух.

П’ятеро ще якийсь час стояли, заворожено дивлячись на вогонь.

Потім Щербань, не зронивши пари з вуст, пішов геть. Його люди рушили за ватажком, жоден не озирнувся.

Дочекавшись, поки трійця розчиниться в сутінковому лісі, Дунай процідив: