Читати книгу - "Багряний рейд"

— Це зрада.

— Чепіга? Так, зрада, — легко погодився Коломієць. — І не перша, яку ми тут побачимо. Групи, подібні до нашої, можуть мати такі самі контакти. Треба попередити, хоча… Не ясно як. І це нічого не змінить.

— Думати не годний, Східняче.

— Ти про що? Чепіга куцоногий нас здав — я знову винен? Чи взагалі всі східняки — зрадники, твоя теорія підтвердилася?

— Він послав нас на ті хутори.

Наче обухом по тімені.

Лиш тепер до Максима дійшло, про що говорить Дунай.

Ніч видалася світлою, ніби хтось невидимий змілосердився над ними й жбурнув у небо жменю зірок.

Орієнтувалися по них — справа звична. Вертатися на хутори не можна, Дунай категорично заявив це одразу ж, і Коломієць погодився. Чепіга зрадив, туди вже послали «червонопогонників», сили нерівні, але хлопці прийняли бій, так просто не далися. Чи вижив хто — не ясно.

Усе це Максим прогнозував і без Дуная. Той мав ще одну адресу, запасний контакт. Остап Ревуцький, колишній вояк армії УНР, прихований петлюрівець, нині — дяк-автокефал. Мусив бути священик, його залучили ще взимку сорок третього. Готуючи цей рейд, Служба безпеки ще раніше дала завдання тутешньому оунівському підпіллю дізнатися, чи дійсний нині зв’язок, через певний час отримали відповідь: у серпні святого отця арештували, та лишився дяк — жив окремо, на хуторі, тому не потрапив у поле зору. Дунай тримав контакт про запас, бо на Чепігу надій було більше: саме через те, що навесні прихистив вояків.

— Проти ночі туди не підемо, — відрізав Коломієць. — Перечекаємо в лісі. Після сьогоднішнього всі довколишні села візьмуть на олівець, тільки й чекатимуть, де ми проявимось. За добу пильність ослабне.

Дунай промовчав — надто втомився за сьогодні, аби сперечатися. Тим більше, Максимова пропозиція збігалася з його думкою й висновками.

Він не врахував одного: Коломієць погодився, що не треба рухатися до хуторів, але навіть після року служби в УПА не готовий цього прийняти. Лишити своїх, не переконатися на власні очі, що сталося, не дізнатися, чи вдалося комусь уціліти, — Максим не збирався з цим жити й отак просто йти геть.

Дунай не погодився.

Коломієць пояснив — ближче, ніж на кілометр, до небезпечного місця не підійдуть. Не збирався казати, що має намір лишити товариша в тилу, а сам хоче пройти тихо й непомітно, переконатися, чи справді є засідка. Аж тоді вирішувати далі.

Дунай буркнув щось собі під ніс, однак не заперечував, якщо Східняк бере всю відповідальність на себе.

Поки йшли, Максим усе крутив у голові: чому Чепіга тягнув.

Зрадив він давно. Весь цей час чекав гостей, давши знати в НКВС найпізніше вранці наступного дня після того, як від нього пішли. Тобто — нині. Лишити всіх у себе, аби здати відразу, не ризикнув. Одного, двох, трьох — нехай. Цілий військовий підрозділ, хай невеличкий, махом не захопиш. Почнеться війна, на його хуторі, поруч — жінка й діти, яке не є, але хазяйство.

Припустімо, тут ясно. Чепіга зберіг себе, відправляючи небезпечних гостей чимдалі.

Чому, коли так, військових не нацькували на них відразу?

Відповіді Коломієць не знаходив. Обговорювати це з Дунаєм наміру не мав. Ілюзіями себе, однак, не тішив.

Він — той командир, котрий втратив своїх людей менш ніж за добу після того, як привів їх на місце. Двох втратили раніше, через самовпевненість Дуная. Боївки нема, бо сам хорунжий чогось не передбачив, не продумав, не прорахував.

Так він вважав. Сидів у заростях, вдивлявся в темряву, картав себе.

Жодних інших думок не зринало.

Ні, була ще одна, яку прогнав.

Соромно, прощення йому нема. Проте стрілятися не збирається, не дочекаєтесь. Хай там як, ще повоюємо.

Максим уже мав у цій окрузі особисті рахунки, за якими хтось так чи інакше заплатить.

Вологий вечір поволі перетік у місячну ніч. Вони йшли, роблячи коло за колом, та все ж наближалися до небезпечного місця. Підібралися з північної сторони, попереду замаячило поле. Обережно ступивши вперед, намірившись підійти до краю й зачаїтися там, аби все роздивитися та оцінити обстановку, Коломієць раптом завмер. Чутливе вухо вловило з лівого боку рух, котрий не відчула б людина без партизанського досвіду.

Може, здалося. Ліс часом видає дивні…

Звук повторився.

Максим, уже впевнений: мишоловка стоїть, і зараз затраскуються «дверцята», розвернувся всім корпусом, виставляючи автомат перед собою.

Дунай теж відчув небезпеку, сахнувся вбік, під прикриття найближчого широкого стовбура. Аби відрізати обом шляхи до відступу, з відчаєм фаталіста показати — готові прийняти останній бій, він голосно вигукнув:

— Стій! Стріляю!

Та у відповідь почулося:

— То я, друже Дунай!

Наступної миті до них,