Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

— Ви мене з кимось переплутали…

— Ні, зорова пам’ять у мене хороша. До всього ж ви дуже схожий на фото, що висить на одному із стендів нашого музею.

Аби спекатись такого дивного риболова, Роман кинувся тікати од нього. Причепився… Який музей у Вітряках? Сам щось не розібрав, а комусь голову морочить. Схиблений, не інакше!

Але тут плин Романових думок відволікло якесь дивне відчуття, ніби він не біжить, а летить. Летить легко, без напруги і землі під ногами не відчуває. Летить, як колись ще в дитинстві уві сні літав. Дивно… Очима бачить, що перебирає ногами по землі, а відчуття… Занепокоївшись, Роман перейшов на крок. І хоч далі йшов ніби спокійно, та відчуття, що він летить чи ніби пливе невидимою рікою, не полишало його.

«Мабуть, у мене просто… просто голова йде обертом», — подумав він, аби заспокоїтись.

За ближнім поворотом побачив на узвишші мальовничу споруду, що була схожою на вітряк. Підійшовши ближче, упевнився, що то й справді стилізований під старовину вітряк. Біля нього стояв стенд, на якому були зображені хлібороб на літальному комбайні і, здається, гірник. Під ними було написано:

ВАС ВІТАЄ МІСТО ВІТРЯКИ.

Роман раз і вдруге перечитав той дивний напис і розгублено оглянувся.

«Місто Вітряки? Яке місто, коли тут село Вітряки? Що вони понавигадували?»

І знову в нього з’явилося таке відчуття, що він летить. Стилізований вітряк стоїть на місці, а він летить над ним, як наче пливе великою, але невидимою рікою…

Із стилізованого вітряка (там лунала музика) вийшли якісь люди з дітьми («Вбрані ніби не по-нашому, не по-тутешньому», — подумав Роман) і чомусь з подивом почали розглядати Гордієнка.

«Що я вам… туземець?», — хотів було запитати їх Роман, але стримався. Та ось з’явився літальний човен, знизився і сів на галявині. Ясно, літальний автобус місцевого сполучення… У прозорому ковпаку того апарата відкрилася сфера, висунулись східці, і люди почали підніматися в салон. Повагавшись, Роман і собі піднявся в салон і сів на вільне місце. Почувся мелодійний зумер, трап зник, сфера закрила вхід, літальний апарат м’яко відірвався від землі і став набирати висоту. Коли він робив віраж, Роман побачив усю долину й містечко. З одного боку до нього підходили хлібні лани, а з другого — чорніла велетенська чаша відкритого кар’єру.

Летіли не довго, кілька хвилин. Внизу вже пропливали міські будинки, надувний човен знизився і сів. Пасажири почали виходити, вийшов і Роман, озирнувся і побачив, що стоїть він у центрі міста, на площі. Всюди скульптури, водограї, квітники. Пасажири розійшлися в різні боки. Повагавшись, Роман пішов за більшим гуртом. І знову в нього було таке відчуття, що він не йде, а пливе над площею. Перетнувши її, Роман опинився на рухомій стрічці тротуару, що теж викликала в нього подив — ну, дають ці вітряківці! Вже й пішки ходити їм ліньки, тротуари їх возять! Стояв, дивувався, роздивлявся. А мимо пропливали яскраві дзеркальні вітрини із зразками небачених товарів, йшли гарно вбрані люди, всюди мальовничі панно, самі будинки теж мальовничі, незнайомої Роману архітектури. Та ось на одному з будинків майнула табличка «Краєзнавчий музей». Чи не той це музей, про який йому торочив встрічний риболов? А чому б і не зайти і не подивитися на того, хто так схожий на нього, Романа Гордієнка? Та, зрештою, в краєзнавчому музеї відома історія краю, може, і йому дещо проясниться?

Роман зійшов з рухомої стрічки і встиг зробити лише кілька кроків, як до нього підбіг світловолосий молодик приємної зовнішності. На грудях у нього висів апарат, схожий водночас і на мікрофон, і на кінокамеру, і ще бозна на що…

— Даруйте, що займу у вас кілька хвилин, громадянине, — ввічливо почав незнайомець. — Спостерігаючи за вами…

— Вам, очевидно, нічим зайнятися більш значнішим?

— Роботи вистачає, — чемно відказав молодик, — але ви так схожі на Романа Гордієнка, що я вирішив з вами познайомитись.

— Це, мабуть, тому, що я і є той, на кого схожий, — тобто Роман Гордієнко.

Молодик ввічливо посміхнувся.

— Радий був би познайомитись із самим Романом Гордієнком, тільки це, на жаль, не можливе. Роман Гордієнко жив сто років тому.

Вулиця хитнулась, видимий простір переломився, й одні будинки, деформуючись, почали напливати на інші, потім зображення вирівнялось, хоч і залишалося нетривким, наче Роман дивився на світ через об’єктив кінокамери і увесь час наводив фокус.

— Я не розумію, звідки ви знаєте мене… тобто Романа Гордієнка? Ви його родич?

— Ні, але це суті не міняє, — безгрішно посміхався незнайомець. — Романа Гордієнка у нас знають усі, хто цікавиться історією нашого краю. Точніше — історією винайдення триколоскової пшениці.

— Гм… — Роман розгублено стенув плечима. — Я не маю аніякого відношення до винайдення будь-якої пшениці, не кажучи вже про якусь там триколоскову. І взагалі, я ніколи не чув про місто, у якому буцімто мене знають.

— Але ж ви навіть не представились. Можливо, ви родич самого Романа Гордієнка?