Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

— Вгадали! — вже втрачаючи терпіння, буркнув Роман. — Я один із найближчих родичів самого Романа Гордієнка.

— Мені просто пощастило, що я вас зустрів! — зраділо вигукнув молодик. — Такий матеріал! Одну хвилинку, — схопив він Романа за рукав. — Я веду цикл передачі «Несподівані зустрічі». Тож хочу взяти у вас інтерв’ю. Не заперечуєте? От і чудово! Стійте спокійно і розмовляйте зі мною, зараз ви потрапите на екран…

— Я ніяк не розберуся, куди я взагалі потрапив, а тут ще й ви.

В апараті, що висів на грудях у молодика, спалахнули лампочки і засвітився маленький екран. У ньому Роман побачив себе.

— Шановні телеглядачі! — досить браво почав вигукувати молодик у мікрофон. — Незвичайна зустріч із незвичайною людиною! Сьогодні на вулиці нашого міста мені випадково пощастило зустріти родича самого Романа Гордієнка, котрий тільки-но приїхав у Вітряки, на батьківщину свого знаменитого пращура. Подивіться, будь ласка, як родич Романа Гордієнка схожий на свого пращура…

Але телеглядачам вже не було на кого дивитися: «родич» самого Романа Гордієнка, вигукуючи: «І причепиться ж! Не інакше, як схиблений!» — зник у натовпі.

До музею вели широкі скляні двері, що автоматично відчинялися і зачинялися за кожним відвідувачем. Рятуючись від дивного репортера, Роман Гордієнко прожогом ускочив до музею і тільки там перевів подих. У просторому фойє і попід стінами, де стояли скульптури, збиралися люди. Роман і собі пристав до гурту.

— Отже, товариші, починаємо екскурсію.

Дівчина-екскурсовод пропливла (принаймні Роману так здалося, бо й сам він відчував, що пливе) з групою до першої зали, стала впівоберта до стіни, на якій висіла велика, заледве не метрового розміру фотографія — панорама степового села. Відчувши хвилювання (щось знайоме-знайоме було в панорамі того села!), Роман протиснувся ближче і впізнав свої Вітряки. Та і як їх не впізнаєш, коли село на трьох пагорбах плине серед степового роздолля жовтого моря хлібів дивним пароплавом. Під фотографією виднівся підпис:

«Таким було село Вітряки сто років тому. Фото тих часів».

— Як сто років тому, коли це сьогоднішні Вітряки? — вигукнув Роман сердито і раптом почав здогадуватись: — А… який зараз рік?

— Якщо вам, громадянине, лінь пригадати поточний рік, то я скажу: дві тисячі вісімдесят сьомий.

— Ви помиляєтесь рівно на сто років! — посміхнувся Роман. — Зараз одна тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомий. Принаймні зранку він ще був, коли я збирався на рибалку до колгоспного ставка.

— Громадянине, прошу не заважати! У мене немає часу виясняти, який зараз рік! — обурилась дівчина і повернулась до фотографії. — Отже, перед вами рідкісна фотографія села Вітряки, яким воно було сто років тому. Ми пишаємось, що це село — звичайне, степове село на півдні України — стало батьківщиною триколоскової пшениці і її творців, лауреатів Державної премії братів Чумаків — Віталія, Андрія та Сергія. Це були юнаки, наділені від природи великим талантом творців нового. Ще будучи студентами, брати Чумаки на полях місцевого колгоспу проходили свою переддипломну практику. І ось одного разу їхній батько — колгоспний агроном Чумак Корній Савич — показав своїм синам незвичайне стебло пшениці, знайдене ним у полі перед початком жнив. Воно мало не один, а три колоски. Щоправда, вони були маленькі, майже недорозвинені, і зерна мали стільки, скільки один звичайний, але все ж то були три колоски на однім стеблі. І сказав батько синам своїм: «Ось хліб майбутнього! Але щоб з цих трьох колосочків та виросла нова, триколоскова пшениця — потрібне ціле життя. А мені вже шістдесят, і в мене просто не вистачить часу. Тому дарую вам це стебельце, сини мої». І та батькова знахідка круто змінила життя братів Чумаків. Більш як піввіку, майже сімдесят літ свого життя, присвятили вони селекційній роботі. І їхній подвиг увінчався успіхом: нині триколоскова пшениця братів Чумаків районована у всіх областях республіки, у багатьох відповідних кліматичних зонах Союзу, переступила вона й межі нашої Батьківщини. З одного гектара пшениця братів Чумаків дає втричі більші врожаї, ніж звичайна, а землі потребує втричі менше. Триколоскова належить до м’яких пшениць, які є основним злаком світу, її зерно має цінні показники — великий вміст білків, значний вихід борошна високої якості, відносно велика стійкість проти хвороб, засух та полягання…

Братів Чумаків Роман бачив лише кілька разів — хлопці як хлопці. Тому й особливої уваги на них не звернув. Вони щоліта приїздили в рідне село на канікули і працювали помічниками комбайнерів. А ось батька їхнього — агронома Корнія Савича — знав добре. Але дивно, що він майже ніколи не говорив про якесь там триколоскове стебло пшениці. Чи, може, він ще не встиг до сьогодні знайти те стебло?

У залі висів і портрет Корнія Савича. Роман упізнав агронома відразу, бо на фото він був як живий — засмагле, в дрібних зморшках лице людини, життя якої минає на сонці та степових вітрах, чорні пишні вуса різко контрастували з майже білою головою. А ось синів його — вони були на іншому фото — ледь-ледь упізнав. Виросли агрономові сини, змужніли, якимись незнайомими поставали. І всі, як і батько, вусані. Один одного кращі, статуристі, наче на підбір.

На стенді під скляним ковпаком лежало стебельце з трьома скромними, як на перший погляд, колосочками.

— Так, це і є те незвичайне, сьогодні вже історичне триколоскове стебельце пшениці, що його сто років тому знайшов агроном Чумак, — розповідала далі екскурсовод. — Колоски, правда, зараз порожні, але це тільки тому, що зернята свого часу пішли на створення нової пшениці. Цей історичний диво-колосок зберігся і дав початок новому диву в світі злакових тільки завдяки подвигу ще однієї людини. Ось вона перед вами…