Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

Дубківський підпалив і кинув в одного з чорних вершників шашку динаміту. Вибух. Вершник розлетівся на шматки разом з конем. Але ті шматки не просто залишилися лежати на землі, а почали сповзатися до купи, і ось вже знову чорний вершник був цілим, а інший вже притиснув Дубківського списом до землі. Тримав. Міра продовжувала стріляти, цілила в лоб чорним вершникам, потім била їх прикладом гвинтівки, але нападникам хоч би що. І ось вже кілька списів зупинили її, притиснули до землі. Чет ще рубався, зносив чергові голови, які знов поверталися на шиї. Чет гарчав і бився, коли побачив списи, що притиснули Міру до землі.

— Бийся! Не здавайся! — закричала вона, побачивши його погляд. Але Чет зупинився, кинув шаблю, плюнув і сів.

Чорні вершники задоволено замугикали по-своєму. Зрозуміло було, що вони не люди, а якісь потвори, сховані під своїми чорними, довгими плащами. Зв’язали руки полоненим, коли прискакав Куделін із шоломом на голові.

— Ага, попалися! Втекти думали! Від отамана Куделіна ніхто ще не тікав! Навіть ти, солдатику! І ти, красуне! — зареготав отаман. Побачив коня з валізами, підбіг до нього, схопив одну з валіз, почав відв’язувати. — Ось воно! Моє золото! Хотіли забрати моє золото!

Від хвилювання пальці не слухалися Куделіна, він ніяк не міг розв’язати мотузки. Коли удар. І спис одного з чорних вершників пробив Куделіна. Отаман застогнав, здивовано подивився на гостряк, що виходив у нього з грудей. Дивився, дивився, дивився, потім плюнув на нього кривавою слиною і впав. Чорні вершники розмовляли між собою якоюсь дивною шиплячою мовою. Зареготали. Принаймні на це було схоже їх кректання.

У цей час загін червоних поспішав уперед, до річки Снів. Попереду був хутір, де Куделін шукав дідуся. А от і сам дідусь сидів при дорозі, як завжди з кукурудзою, все чистив молочні початки. Не звертав уваги на військо. А це ж цілий полк! З гарматами, кулеметами! Єрофеєв насторожено подивився на дідуся. Але нічого підозрілого не помітив. Наближалися.

— Добридень, старий, — привітався комполку.

— Добридень. — Дідусь підняв голову і примружився на сонці. Він був весь аж жовтуватий, видно, що рідко бачив білий світ. — Шукаєте когось?

— Шукаємо, діду, — кивнув Єрофеєв, але Ліберман смикнув його за рукав. Показав, щоб зайвого не патякав.

— А що діду, знаєш щось? — спитав комісар.

— Та щось знаю, — тихенько кивнув дідусь і узявся за новий початок. — Знаю, що вам от краще тут почекати, а далі не їхати. Тих же, кого шукаєте, привезуть вам.

— А звідки ти знаєш, кого ми шукаємо? — Ліберман підозріло подивився на старого.

— Та знаю.

— Розповідай все, діду! А то гірше буде, — пригрозив комісар.

Старий засміявся:

— Не буде.

— Це чому? — роздратовано спитав Ліберман.

— А ось знаю.

— Що ти там знаєш, старий? — Комісару не подобався цей дивний дід, що зовсім їх не боявся, хоч вони були озброєні, і війна ж… — Зараз поставимо тебе до стінки, і все!

Дідусь наче й не почув про стінку, знай собі мружився на сонці, хоч мусив розуміти, що погрози комісара — то не порожні слова.

— Нумо взяти його! — наказав Ліберман, і кілька бійців рушили до діда.

— Документ у мене є, — зненацька сказав старий.

— Який-такий документ? — презирливо скривився комісар.

— А ось подивися, — з корзини, де лежали нечищені початки, узяв дідусь аркуш, складений учетверо, і простягнув Ліберману. Той змушений був нахилитися з коня, щоб узяти. Дав знак солдатам почекати, розгорнув аркуш зі зневажливим виразом обличчя і став читати. Вираз обличчя змінився на подив. Ліберман прочитав, потім перечитав знову. Тепер на його обличчі була розгубленість. Блимав очима, важко дихав скривленим ротом, наче вдарили його по голові.

— Борю, що таке? — спитав Єрофеєв. Ліберман показав йому, що від’їхати треба. — Що трапилося? — спитав комполку, коли вони були в полі, метрах за п’ятдесят від дідуся.

— Знаєш що це? — Ліберман папірцем помахав.

— Що?

— Розпорядження про невтручання у справи.

— Що?

— Цим розпорядженням забороняється втручання у справи на землях при річці Снів! — крізь зуби сказав Ліберман.

— Борю, ким забороняється?

— Самим Леніним!

— Що? Та не може бути! — обурився комполку.

— Дивися! Ось почерк його і підпис, і печатка Реввійськради! — Ліберман подав аркуш товаришу і розгублено крутив головою.

— Як це не втручатися, Борю? А якщо контра за цим старим ховається? — спитав Єрофеєв, який роздивлявся документ.

— Ти це бачиш? — підвищив голос Ліберман і тицьнув в аркуш. — Це наказ! Чув про революційну дисципліну?

— І що робити?

— Не знаю, — Ліберман поморщив чоло, думав, як діяти далі. — Ну нехай, поїхали до старого.

Той все кукурудзу чистив.

— То ти знайдеш тих, кого ми шукаємо? — спитав Ліберман.

— Знайшов уже.

— Дивися, вони люди небезпечні. Наче й упіймаєш уже їх, а вони — раз,