Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Діти мене не лякають,— посміхається Агнешка,— хай буде їх біля мене якнайбільше, я саме для цього й приїхала. Добра ви, Павлинко, не знаю, чим і віддячити вам.

Як усе змінилося в хаті! Пащучка обмітає хвартухом табуретку й пропонує Агнешці присісти на ній. Куми з співчуттям кивають головами. Дідусь задоволено прокашлюється.

— То я вже осмілюся й скажу, як саме,— відповідає Павлинка.— Потримайте мені, пані, доньку до хреста, ніби-Гельцю.

— Охоче,— погоджується після короткого роздуму Агнешка.— Але з однією умовою. Горілки не буде. Тільки насправді. Не так, як на тому вечорі.

Ще ближче присувається до вчительки жіноцтво. Із запалих губ Коздроньової виривається зітхання, протяжне, повне розпачу.

— Святі слова,— вимовила, хоча й неохоче й неголосно, баба Варденьжиха.

— Я б щиро хотіла...— відказує Павлинка, роздумуючи,— Щодо мене, боженьку мій, я нічого більше б не бажала... Але ж інші, але ж гості... Ну,— розсікає вона, різко рубонувши повітря рукою,— я розпоряджуся-таки так, будь-що-будь!

— Гаразд,— згоджується Агнешка на таку умову.— І дякую.

Пеля, котра вже довгий час дивилася у вікно, нібито навмисно відділившися від присутніх, раптом оглянулася й, зиркнувши на Агнешку, сухо промовила:

— Дощ перестав.

Погляд Пелі перехопила й Павлинка.

— Отож як, паннонько? Перебираєтеся коли?

— Ох, якби де можна було, то я хотіла б іще сьогодні. Зараз же.

— Чого ж не можна? Семене, де ти там? Покажись же! Допоможем. А якби ще котрась із вас...— Павлинка запитливо зиркає на жінок.— Бо Януарія я кликати не буду.

Я від Гені не можу відійти,— відмовляється Пащучка, знову підсилюючи різкістю інтонації якесь неясне незадоволення з себе й почуття поразки.— Хто має час, хай допомагає.

Проте один лиш Семен, ще зіщулюючись й уникаючи погляду Агнешки, слухняно стає поруч з Павлинкою. Жінки, одна за одною, згиньки вибираються додому, і тільки дехто з них ледве кивне від порога головою чи на прощання буркне під ніс: «Бувайте здорові». Що спожили, чого наслухалися, то вже буде їхнім, вистачить на ради й поради. Але щоб отак, відразу втручатися в чужу гру — то вже ні. На селі часу багато. Побачимо, як то буде, чим цей шарварок закінчиться.

— Ну, то ходімо,— несподівано зголошується ще й Пеля; вже й хустку накидає на своє гарне русяве волосся. Потім вона відчиняє перед Агнешкою двері, але нахмуреними і невеселими очима дивиться кудись вбік, немовбито бажає приховати в них певний розрахунок нещирої послужливості. Нехай вона (і то якнайшвидше) перебирається, оця!.. Тепер вони з Пживлоцькою житимуть поруч, одна одну стерегтимуть.

Дощ перестав, але вітер ще сильніше почав віяти під низьким беззоряним небом і доносити від підзамчя чиєсь хрипке погукування. І що не погукування, то у відповідь завивання псів. У багатьох на цьому кутку села хатах майже не видно світла; там тільки блискає у вікнах, куди вже господині встигли повернутися з вечорниць у Пащучки. Правда, світиться ще й у крамниці — на загратованому вікні по жовтому полотні фіранки раз у раз пробігає чиясь невиразна тінь. Увесь флігель тихий, неначебто все в ньому вимерло. Балча нема вдома. Це добре, втішається подумки Агнешка. Шкода, жалкує Пеля, нехай би він бачив, нехай би лютував, нехай би не міг заснути. Може, він, міркують обидві, сидить у крамниці біля Пживлоцької. Може, у замку з усією компанією. Може, й спить уже, добродушно гадає Павлинка, набігався ж таки за день.

А може, міркує Семен, згорблена тінь Януарія на крамничній фіранці означає, що коменданта нема ані в крамниці (бо як же Зависляк наважився б при ньому отак прогулюватися?), ані в гуральні (бо що ж би він робив там без Зависляка?..). Може, комендант (адже Семен знає його найдовше і найкраще) бачить їх, дивиться на них, причаївшись за чорним вікном своєї кімнати, з недопалком цигарки, захованим у руці; стоїть біля столу з військовими реліквіями, біля стіни з військовими пам’ятками, змучений бажанням заснути і не в силах склепити очі, насмішкуватий і нещасний. Може, він бачить, як переносять поспіхом це залізне ліжко, як несе учителька постіль, Павлинка стіл, а Пеля умивальник, і як у нас все те добре йде; і, може, бачить це тим краще, що тепер на подвір’я падає світло з двох вікон, з обох кімнат учительки — старої й нової. Отже, напевне, бачить і це собаченя, цього Флокса, бачить, як метається від одного порога до іншого, як смикає за ріжок зелену ковдру, що волочиться за учителькою. Семен, проте, думає не словами, а начебто уявою й образами самого Балча, вивченими за багато років в усіх подробицях і зміна#, самим знанням його характеру. Є в цій думці і тривога: а що-то буде завтра, коли комендант викличе його на розправу? І неясний жаль, і ще щось нове, не цілком усвідомлене: нехай бачить! Нехай дивиться! Коли ж Семен востаннє повертався з рештою речей, які вчителька бажала перенести сьогодні, то на якусь хвильку затримався у сінях Зависляків. Отож тепер, скільки разів сюди не прийде — а приходить він досить-таки часто,— буде в цих сінях двоє дверей: одні — праворуч, знайомі, а другі — навпроти, котрі нібито тільки тепер нагадали про себе, ожили немовби. Не постукає в них, не відчинить їх, але добре й те, що вони є. Всупереч волі коменданта, всупереч його наказам. І тільки тоді, коли це подумав, побачив раптом Семен і себе, побачив так, як бачать інколи сон у час пробудження: ні назвати бачене, ні відчути його форму чи зміст уже неможливо. У досі сліпої Семенової слухняності зненацька відкрилися очі, і Семен на мить заглянув тим очам просто в зіниці. І все це зараз же згасло, однак і досі