Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— От і все! — втішається Павлинка, з порога оцінюючи спільно виконану працю.— Проведи, Семене, Пелю додому, бо сьогодні надворі страшно темно. А ви, пані, трохи відпочиньте, я зараз дещо підігрію, адже ж ви цілісінький день нічого не їли.

Добрі люди, добрі люди; та двері від сіней нарешті замкнуті на всю ніч, нарешті замкнуті, після виходу Павлинки, після першого порядкування замкнуті, на ключ замкнуті — ох, це ж і є найкраще! Флоксе, песику мій, не чую я нічого, не бачу я нічого, не ображайся на мене, що я про тебе не турбуюся, що не маю сили говорити до тебе. Спати, спати — кому не знана вечірня думка? Ні, я вже не маю сили.

In nova fert animus...[8] Швидко пожовтіли давні шкільні зошити, конспекти, нотатки. Повчи-но, дитинко, і латину, хоча б одну чверть погризи її, знадобиться. Послухала, бо брат подружки Ізи, котрий теж у «Колумбію — хоча й медик — мешкав, саме в той час вивчав латинську мову. Так і почалося з Стахом. Нема вже директора, ні Ізи, ані Стаха вже нема. Оце мені герой! Кинув напризволяще й поїхав собі спокійно до свого інституту й асистентури. Хоча б спробував довідатися, що з нею. Було ж досить часу. Субота ж. Рівно тиждень, відколи приїхала. Тільки тиждень, а все давніше відійшло так далеко в минуле, що здається, ніби промчали роки. Нотатки з Овідія. Овідій — поет-вигнанець. Овідій і латина в Хробричках. Навіть Флокс би сміявся.

In nova fert animus... Три наголоси й цезура. Перші три дні в Хробричках по приїзду аж переповнені наголосами-подіями. Короткий довгий час, як один крик, як одне велике напруження. І цезура, на щастя. Такий-бо час. І якби він не розслабився, не розрідився, навряд чи можна було б пережити. Цезура розтяглася на всю довгу решту тижня. «Mutatas dicere formas»[9]. Ні, таки немає ще про що говорити. Треба почекати на новий уклад подій, потрібно їх готувати терпляче, спокійно. Так поклала вона собі. Змінити тактику. Чим довше вона думала про оту нещасну інспекцію й по-шахрайському позичених дітей, тим менше добачала вину Балча й щоразу суворіше засуджувала власну легковажність і самовпевненість. Як вона могла ризикувати, відразу ж розпочинаючи науку без вивчення грунту, без солідної попередньої підготовки! За такого збігу обставин, при її самовпевненій поспішності, Балч, власне, зробив досить пристойно, згідно зі своїм скептичним, але досвідченим розумом. Скептичним — чи цинічним, аморальним? Байдуже, це його справа. Не звинувачуй, Агнешко, інших, нагадує вона собі, коли сама грішна. Зрештою, хіба самолюбні поради й наполягання Стаха були більш моральні? Бувають хвилини, коли Агнешка починає хвилюватися, хвилюватися через те, що вона щоразу визнає справедливість Балча настільки легше, наскільки суворіше осуджує Стаха. Проте в такі хвилини вона уникає розплутувати клубок своїх плутаних виправдань і претензій.

Так, Іксинська мала рацію: її перший виступ був імпровізацією.

Тому змінила тактику. Субота, час оглянутися на досягнуте. Воно незначне. Папери, найважливіші, звісно, вона вже перенесла на нове місце. Не все відразу й порозпихаєш отут, бо тіснувато. А ще стільки тих необхідних речей їй бракує. Вона й не передбачала, що їй доведеться не лише вчити, а ще й організовувати навчання від самого початку. Окрім найважливішого, від наявності дітей у школі, скільки ж то ще й інших турбот. Підручники — ледь-ледь дістала по одному для себе. Наочне приладдя. Необхідний методичний матеріал, щоденник занять, плани, поточні звіти. А вона, наївна, розпочала все зі своєї «Книги мінусів та плюсів». Інтроспекція, простима хіба що підліткові. Поки не владнає все як слід, буде в цій «Книзі...» записувати принаймні хроніку подій. Доки... Але чи зарадить сама собі? Мало підкреслити в «Книзі...» товстою лінією значні помилки й заслуги: «підбурила проти себе оту відьму»,— а в самому кінці «гномик для Мар’янека»,— і виписати великими літерами: «ХРОНІКА».

Гномик для Мар’янека, власне. Повчальний початок. Легковажність і самовпевненість. Імпонуючий початок хроніки: «Вівторок. 9.30. Кількість дітей: 1 (один). Мар’ян Зависляк».

Вона виготовила-таки отого гномика, маленького казкового чоловічка, першого ж ранку, коли перебралася на нову квартиру. Бородатого чоловічка, насадженого на пляшечку з-під Кшисевих ліків. Хоча й з вутлою надією, все ж пішла до класу. Півгодини даремного, нервового вичікування. Аж урешті дрібний, поспішний тупіт — і до класу вбігає Мар’янек, грюкаючи дверима так, що фігурка на столі від струсу підстрибує й падає. Мар’янек помічає її відразу ж. Він у захваті.

— Мій гномик! — радіє й відразу починає фантазувати,— Я його знаю. Це Фонфелик. Він мешкає в сушарні й любить сливки.

Та Агнешка, менш захоплена, питає досить конкретно:

— Що Фонфелик зробив?

— Перекинувся.

— Так. Бо ти грюкнув дверима. А він цього дуже не любить. Ввійди-но до класу ще раз, але тихенько.

Мар’янек слухняно виходить і відразу ж повертається, саме коли Агнешка щось там пальцями маніпулювала під строкатою курточкою маленького чоловічка.

— А що зробив Фонфелик тепер?

— Він мені уклонився? — сяє від гордості Мар’янек.

— Отож і ти привітайся з нами. Вмієш?

— Добрий день, пані. Добрий день, Фонфелику.

— Чудово. Ви