Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сніданок на снігу 📚 - Українською

Читати книгу - "Сніданок на снігу"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сніданок на снігу" автора Анатолій Дністровий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 79
Перейти на сторінку:
посадив Колю на невеликий диван, а сам сів на стілець біля письмового столу. Він уважно й мовчки дивився на кожну акварель, деякі відкладав, потім знову до них повертався, іноді його права густа чорна брова від подиву підіймалася вгору. Зайшла дружина, принесла тацю з бутербродами, чайничком і чашками, поставила на стіл. Євген Дмитрович попросив її ще принести лимонного лікерчику, але вона на нього здивовано поглянула і сказала, що Коля — ще хлопчик. Він її заспокоїв, що нічого страшного — з ним трішки можна.

— Лікерчик, люба, не завадить. Бачиш — він весь переживає, — поглянув на хлопця та усміхнувся.

Коля знітився ще більше й почервонів. Євген Дмитрович насторожився від неприємного запаху, який наповнював кімнату, поглянув на брудні світлі шкарпетки Колі й відчинив кватирку. Марія Антонівна принесла тонку високу пляшку лікерчику з чарочками. За лікерчиком вони розговорилися. Коля зізнався, що малює більше в комп’ютерних програмах, на спеціальному планшеті, просто спробував малювати натурально, так би мовити, тому обрав акварелі, але планує перейти на олію і хоче опанувати класичну техніку, бо має чимало задумів: мріє поєднати класичні сюжети з техногенними штуками.

— Античні статуї та ядерні заводи, — усміхнувся Євген Дмитрович.

— Мене цікавить постмодернізм.

Євген Дмитрович трохи набундючився і кисло подумав: ще не має уявлення про прерафаелітів, а вже лізе в постмодерністи. Він почав обережно розпитувати Колю про життя: навчання, друзів, хобі, запитував, чи має час на малювання, чи розуміють це друзі.

— Та нє — малюю я дуже мало, мені больше музика нравицця. У нас є своя група, ми експериментуємо, мішаємо джаз, реп, блюз, усе, що можна тільки намішати, пробуємо писати електронну музику, — захоплено розповів Коля.

Євген Дмитрович неуважно все це слухав і нічого не зрозумів; він знову поглянув на акварелі Колі і не побачив там ні образів, ні тем, нічого: це були якісь скажені, хаотичні маски, які мішалися кольорами і не відповідали його уявленням ні про композицію, ні про глибину, ні про стилі. Він з ностальгією почав розповідати, яким було творче середовище в місті двадцять років тому, який це був прекрасний час, які були вечори та обговорення.

— А ви знаєте, що в мене була своя школа? — обережно наблизився він до Колі і пильно подивився йому в очі.

— Школа? Яка школа? — перепитав він, але знову відволікся на картини, — ця картина прикольна, тут гарно вийшло небо.

— Школа як метод, якого дотримуються твої послідовники, — сказав Євген Дмитрович, намагаючись своїм голосом надати глибини цим словам.

— Школа? О, нє — то не для мене. Нада робити щось прикольне, нове, щоб усіх від цього ковбасило, — сказав Коля, сьорбаючи лікер.

Євген Дмитрович знову затих, не знаючи що казати. Потім він згадав Ларису, яку вже не бачив багато років, і розповів про неї Колі, що колись в училищі культури вчилася дівчина — справжній самородок, малювала так, що збігалося все місто дивитися на її роботи. Коля уважно слухав і сказав, що в них на курсі також є така — Маша Підгулько, малює так, що кожному дасть фору, але дуже сильно закладає, переп’є любого в общазі. Євген Дмитрович незадоволено пробурмотів собі під ніс кілька нерозбірливих фраз. Йому ця розмова все більше не подобалася. Враз він пожвавився і запропонував Колі поїхати до Лариси — це тут, лише три-чотири станції залізницею — і вже її село.

Коля, оглядаючи стіни з роботами Євгена Дмитровича та його учнів, мимоволі кинув:

— Та нє — в село я не їздок, там всюда грязюка, кроси можна запачкать.

Коли він пішов, Євген Дмитрович ще довго гортав його акварелі, в яких ні хріна не розумів, і думав про те, куди котиться світ. Хатинки, берізки, хмарки, річечки йому були рідніші на картинах художників, аніж незрозумілі плями, лінії, написи й фігури. Він на Колю не ображався, йому було прикро, що його власний час давно минув.

У кабінет непомітно зайшла Марія Антонівна, вона підійшла ззаду до чоловіка, який так і залишився сидіти за столом, й поклала йому руки на плечі. З-за його спини вона дивилася на незрозумілі акварелі Колі й усміхалася:

— Оце згадала чомусь покійного Миколу Григоровича… Боже, і якими ж придурками ви були, як згадаю — реготати хочеться.

— Чого це придурками? — незадоволено пробурчав чоловік, потім обернувся до дружини та усміхнувся.

— Але як тоді все було по-іншому, навіть не віриться, що це було з нами. Правда? Все тепер, ніби в тумані. Таке враження, ще трохи — і взагалі все зникне, ніби й ніколи не було.

— Ти так думаєш?

— Не знаю. Чогось так подумалось.

— Ми — не перші і не останні.

— Були часи, — усміхнулася вона задумано й поцілувала чоловіка в сиву голову.

— Пустеля. Але в пустелі також люди живуть, — погладив він руку дружини.


2 квітня 2013, Новосілки

1 ... 52 53 54 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сніданок на снігу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сніданок на снігу"