Читати книгу - "Гіперболоїд інженера Гаріна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Машко, Машко…
Каламутні очі його шукали серед бур’янів оцю єдину надію — ручного цапа: вбити його останнім зарядом, що лишився, висушити м’ясо і протягнути ще кілька місяців, можливо, навіть до весни.
Сім років тому він шукав застосування своїм геніальним задумам. Він був молодий, дужий і бідний. У фатальний день зустрів Гаріна, який розгорнув перед ним такі грандіозні плани, що він, кинувши все, опинився тут, біля підніжжя вулкана. Сім. років тому тут вирубано ліс, поставлено зимарку, лабораторію, радіоустановку від маленької гідростанції. Земляні покрівлі висілка, що осіли й провалилися, виднілися серед величезних каменів, колись викинутих вулканом, біля стіни щоглового лісу, який шумів своїм верховіттям.
Люди, з якими він прийшов сюди, — одні померли, інші розбіглися. Будівлі стали непридатні, греблю маленької гідростанції змила весняна вода. Уся праця семи років, усі дивовижні висновки, дослідження глибоких шарів землі — Олівінового поясу — мали загинути разом з ним через таке безглуздя, як Машка, — цап, що не бажав підходити на рушничний постріл, скільки його, клятого, не клич.
Раніше жартом видалось би пройти тайгою кілометрів триста до людського поселення. Тепер ноги й руки покручені ревматизмом, зуби повипадали від цинги. Останньою надією був ручний цап, — старий готував його на зиму. Клята тварина перетерла мотузку і втекла із клітки. Старий узяв рушницю з останнім зарядом і ходив, заманюючи Машку. Спускався вечір, темнішали пасма хмар, сердитіше шумів вітер, розгойдуючи величезні сосни. Насувалася зима — смерть. Стискалося серце. Невже ніколи більше йому не побачити людських облич, не посидіти біля вогню печі, вдихаючи пахощі хліба, пахощі життя? Старий мовчки заплакав.
Довго потому — ще раз гукнув:
— Машко, Машко…
Ні, сьогодні не вбити… Старий, крекчучи, підвівся, побрів до зимарки. Зупинився. Підвів голову, — снігова крупа вдарила в обличчя, вітер кошлатив бороду. Йому здалося… Ні, ні, — це вітер, мабуть, заскрипів сосною об сосну… Старий все ще довго стояв, намагаючись, щоб не так гулко стукотіло серце.
— Ге-е-е-ей, — ледь долинув людський голос з боку Шайтан-каменя.
Старий ахнув. Очі запнуло слізьми. В роззявлений рот било крупою. У густих сутінках вже нічого не можна було розрізнити на галявині.
— Ге-е-е-ей, Манцев, — знову долинув перехоплюваний вітром, хлопчачий дзвінкий голос.
Із бур’янів підвелася цапина голова, — Машка підійшла до старого і, нашорошивши вушка, теж прислухалася до незвичайних голосів, що розтривожили цю пустелю. Праворуч, ліворуч наближалися, кликали.
— Ге-ей… Де ви там, Манцев? Живі?
У старого тремтіла борода, тремтіли губи, він розводив руками і повторював беззвучно:
— Так, так, я живий… Це я, Манцев.
Продимлені колоди зимарки ніколи ще не бачили такої розкоші. У пічці, складеній з вулканічного каміння, палав вогонь, у казанках кипіла вода. Манцев втягував ніздрями давно забуті пахощі чаю, хліба, сала.
Входили і виходили гучноголосі люди, вносячи й розпаковуючи в’юки. Якийсь вилицюватий чоловік подав йому кварту з духмяним чаєм, шматок хліба… Хліб… Манцев затремтів, хапливо пережовуючи його яснами. Якийсь хлопчик, сівши навпочіпки, співчутливо дивився, як Манцев то відкусить хліб, то прикладе його до кошлатої бороди, наче боїться: чи не сон усе це життя, що увірвалося в його напівзруйновану зимарку.
— Миколо Христофоровичу, ви мене не впізнаєте, чи що?
— Ні, ні, я одвик од людей, — бурмотів Манцев, — я дуже давно не їв хліба.
— Я ж Іван Гусєв… Миколо Христофоровичу, адже я все зробив, як ви наказували. Пригадуєте, ще загрожували мені голову відірвати.
Манцев нічого не пам’ятав, лише визирався на осяяні полум’ям незнайомі обличчя. Іван почав йому розказувати про те, як тоді йшов тайгою до Петропавловська, ховався од ведмедів, бачив рудого кота завбільшки з теля, дуже його злякався, але кіт і за ним ще три коти пройшли мимо; їв кедрові горіхи, винишпорюючи їх у білчачих гніздах; у Петропавловську-найнявся на пароплав чистити картоплю; приплив до Владивостока, і ще сім тисяч кілометрів трясся під вагонами у вугільних ящиках.
— Я свого слова дотримав, Миколо Христофоровичу, привів по вас людей. Тільки ви тоді даремно мені на спині чорнильним олівцем писали. Треба було просто сказати: «Іване, даєш слово?» — «Даю». А ви мені на спині написали, може, щось проти Радянської влади. Хіба це гарно? Тепер ви на мене більше не покладайтесь, я — піонер.
Нахилившись до нього, Манцев спитав, вивертаючи губи, хрипким пошептом:
— Хто ці люди?
— Французька вчена експедиція, кажу вам. Спеціально мене розшукали в Ленінграді, щоб вести її сюди, по вас…
Манцев боляче схопив його за плече:
— Ти бачив Гаріна?
— Миколо Христофоровичу, годі залякувати, у мене тепер за плечима Радянська влада. Ваша записка на моєму горбу потрапила в надійні руки. Гарін мені ні до чого.
— Навіщо вони тут? Що вони від мене хочуть?.. Я їм нічого не скажу. Я їм нічого не покажу.
Обличчя Манцева багровіло, він занепокоєно озирався. Поруч нього на нари сів Артур Леві.
— Треба заспокоїтися, Миколо Христофоровичу. Їжте, спочивайте. Часу в нас буде багато, раніше листопада вас звідси не вивеземо.
Манцев зліз із пар, руки його тремтіли.
— Я хочу з вами говорити віч-на-віч.
Він поплентався до дверей, збитих з нетесаних, наполовину зогнилих обаполок. Штовхнув їх. Нічний вітер підхопив його сиві пасма. Артур Леві ступив за ним у темряву, де крутило мокрим снігом.
— У моїй гвинтівці останній заряд… Я вас уб’ю! Ви прийшли мене пограбувати! — закричав Манцев, тремтячи від люті.
— Ходімте станемо за вітром. — Артур Леві потягнув його, притулив до брусованої стіни. — Перестаньте біснуватися. Мене прислав до вас Петро Петрович Гарін.
Манцев гарячково схопив руки Леві. Опухле обличчя його, з вивернутими повіками, тремтіло, беззубий рот схлипував:
— Гарін живий?.. Він не забув мене? Разом голодували, разом складали великі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гіперболоїд інженера Гаріна», після закриття браузера.