Читати книгу - "Ловці мамутів"

Раптом хтось озвався з лісу. Щербатий Зуб підвівся й вигукнув гасло Мамутикового племені. Слабкий, уривчастий голос почувся знову.

Ловці затамували подих і вслухалися. Голос був наче незнайомий, чужий. Хто б це міг бути?

— Не наш! — вирішили ловці.

Лише Вивірчак стурбовано закричав:

— То Копчем! Я впізнав його голос. Щось трапилось. Біжімо!

Кілька ловців побігло вниз. Вивірчак мчав попереду.

За хвилину ловці принесли непритомного хлопця. Поклали його перед ватагом, але тут Копчем розплющив очі й усміхнувся.

— Забився! — мовив ватаг, обмацавши подряпаного хлопця, й додав: — Швидко одужає!

Плем’я задоволено загомоніло, й мисливці почали гадати, що могло Копчемові статися.

— Руйнував воронячі гнізда?

— Упав з Чорної скелі?

Гунач міркував, що Копчем, може, намагавсь уполювати великого звіра. Інші ловці були такої ж думки й докоряли хлопцеві за те, що він порушив мисливський закон, який гласив: «Нікому не дозволено самому полювати на великого звіра!»

Ватаг наказав нагодувати хлопчину, й Дярга клала Копчемові в рот печену рибу. Сам ватаг узяв собі інше м’ясо, хоч воно було гірше за рибу й затверде для хворого.

Копчем стогнав, але охоче їв теплу їжу. Коли він наївся, ватаг знову підійшов до нього й докірливо сказав:

— Копчем, неоперене пташеня, випав із гнізда!

У відповідь хлопець сказав лише:

— Мамут!

— Ой-йой-йой! — загомоніли ловці й миттю з’юрмилися біля хлопчини.

Копчем мусив розповісти про свої знегоди.

— Бридкий мамуте, ми тебе провчимо! — грозився Вивірчак у напрямку лісу.

— Зажди, злий мамуте, скоро сонце висушить твої кишки! — сердито бубоніла беззуба Верба, найстаріша жінка в племені.

Вона принесла мокре лисяче хутро й поклала Копчемові на груди. Крім неї, про Копчема вже ніхто не дбав…

Вогонь уночі підтримували по черзі. Вранці Зозулька розповідала, що з нею трапилося, коли вона чергувала біля багаття. Гієна заповзла до стійбища, схопила ногу нещодавно впольованого молодого тура і утекла десь у долину.

— Ось за тим вільшняком сховалася, — показувала дівчина.

Ловці оглянули землю навколо стійбища й справді знайшли сліди гієни. Відразу, схопивши списи й палиці, кинулись униз по сліду.

— Гей! — гукнув могутнім голосом Мамутик.

Розпалені ловці миттю зупинились.

— Сюди! — наказав ватаг і дуже закашлявся.

Він намагався приховати від племені, що його трусить лихоманка.

Ловці мовчки повернулися на Білу скелю.

Після скудного сніданку плем’я подалося оглядати дорогу мамутів. Протоптана звірами стежка вела долиною до води. Слабий ватаг мовчки уважно придивлявся до слідів.

— Ека-ека-ека! — сказав він ловцям. Тобто: один, два, три мамути!

Коли ж Мамутик оглянув сліди ще й біля вирваного дуба, то сповістив:

— Мамутів — рука! — й показав розчепірені пальці, тобто загалом п’ять мамутів.

Ватаг повів своє плем’я через рідкий сосновий ліс до вершини гори, там звернув убік і рушив до поблизьких пісковикових скель. Але незабаром ватаг зупинився і показав на вимитий водою видолинок, яким пролягла дорога мамутів.

— Пастку — тут! — вирішив ватаг і сів на повалене дерево.

Всі негайно взялися до роботи. Вибирали пісок, глину й каміння, длубали ґрунт грубелезними дрючками, працювали так, що аж піт з них градом котився. Яма глибшала. Та ватаг квапив ловців і посилав на Білу скелю по жінок та дівчат, щоб ішли на підмогу.

Сонце підбилося високо, коли ватаг дозволив перепочити. Яма була вже велика. Жінки та діти наламали гілля й замаскували ним пастку. Зверху накидали глини, трави й листя, а тоді прибрали навколо ями, й плем’я весело рушило до стійбища на Білій скелі. Дорогою Мамутик спирався на сучкуватий костур.

Між тим вартові жінки приготували із залишків м’яса обід для зголоднілих ловців.

Мамутик відмовився від їжі. Він кашляв і все поглядав на ліс, ніби сподівався, що здобич уже в пастці. Коли ж побачив, що навкруги панує тиша та спокій, поволі обійшов верхівку гори і стурбовано задивився на похмурий захід.

Ловці спочивали й стежили за зграєю диких качок над річковим островом. Тепле сонце приємно пригрівало натруджені тіла. Часом дехто висловлював здогад, скільки ще разів сонце обійде небо, поки їм пощастить уполювати мамута. Але всі сподівались, що досвідчений ватаг вибрав для пастки найкраще місце. Мамутове стадо, напевно, довго ще перебуватиме в цій країні, бо його тут ніхто не турбує, а навколо вдосталь паші.

Від пісковикових скель через плоскогір’я, а потім лісом продирається молодий мамут і, погойдуючись, сходить до води. Дорогою він ламає смерекове та ялинове гілля й ласує ним. І раптом — гуп! — мамут опинився в ямі. Заревів од люті й забив ногами по купі гілля.

Ловці на Білій скелі почули його ревіння. Втоми наче й не було — всі щодуху майнули до пастки. Жінки й діти — за ними. Копчем теж поспішає щосили. Лише інколи зупиняється, щоб звести дух.

З радощів усі пустились у нестримний танець навколо ями. Потім назбирали купу важкого каміння й добили знесиленого звіра. Знову вибухнули веселощі — всі сподівалися на багатий бенкет.