Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

З усього наявного об'єму українознавчих розвідок можна хіба черпнути відомості про те, що Директорія, створена УНСоюзом «для керування антигетьманським повстанням», оголосила себе «тимчасовою верховною владою і тому свої повноваження мала передати майбутньому парламенту – Конгресу трудового народу України». В принципі це все. Оскільки обставини створення Директорії та перебігу Трудового Конгресу Народів України були проаналізовані в попередніх розділах, то в цьому спробуємо зрозуміти характер діяльності цього «колективного голови держави» після Трудового конгресу.

На сьогодні дослідникам доступні протоколи 33-х її засідань, у т. ч. 23-х – за лютий (20-го – 2 засідання на день, 22-го – три, 25-го – два), чотирьох – за березень, двох – за квітень (обидва від 30 квітня), двох – за травень, одного – в серпні. Після 23 серпня члени Директорії разом не збиралися (принаймні таких даних не існує). Отже, можна стверджувати, що весь період її діяльності формально тривав від 24 грудня, коли її члени вперше офіційно зібралися разом, до 23 серпня, коли троє з шести членів Директорії (Петлюра, Макаренко та Швець) зібралися для того, щоб обговорити конфлікт між Головним отаманом (тобто Петлюрою) та міністром шляхів УНР. Загалом – формально 220 днів. Винниченко як Голова Директорії, до слова, головував і був присутній на її засіданнях лише тричі – 1, 7 та 8 лютого.

Якщо перейти до конкретики, то одна загадка тут змінює іншу. Ось, наприклад, що п'ятеро членів Директорії робили впродовж січня? Питання це не риторичне – адже 29 грудня вони розподілили між собою сфери відповідальності. За Винниченком як Головою Директорії закріпили «відання» міністерствами закордонних та внутрішніх справ, праці, а також державного секретарства; до Петлюри відійшли відомства військове, морське, мистецтва та народного здоров'я; Андрієвському «уділили» юстицію, продовольчі справи, культи та контроль; під оруду Швеця перейшли міністерства народної освіти, фінансів, торгу й промисловості та земельних справ; Макаренку довірили кураторство над поштами, телеграфом та шляхами сполучення.[285]

Офіційні документи про їхню діяльність на довірених їхній опіці напрямках не збереглися або, або не існували. Відомо лише, що перше засідання після ТКНУ відбулося 1 лютого, останнє – 23 серпня. Основні результати державотворчої діяльності були такими.

Загалом від 1 лютого по 23 серпня включно Директорія ухвалила роздачу майже 450 мільярдів гривень – невідомо де, коли і ким надрукованих, невідомо чим забезпечених; відомо лише, що їх «перевозили з Німеччини». Суми видавалися різні – від 4 тис. 275 грн. допомоги «шоферам 2-го Подільського корпусу за напружену працю, яку вони несли в перші два [дні] перебування Директорії у Вінниці по обслуговуванню самоходами» (3 березня) до загадкових 6 мільярдів як «асигнування грошових знаків державної скарбниці». Головний напрямок грошових потоків – культурницькі потреби. По цій умовній «статті» видатків знаходимо і 50 тис. на «українські бурси Києва» (1 лютого), і 200 тис. «українським біженцям Хотинського, Сорочанського, Акерманського повітів» (7 лютого), і 10 млн «на видання книжок і учбових приладів для народної освіти», і зовсім вже мізерні 9200 «на утримання Холмської духовної колегії» (8 лютого). Вражають видатки на саму Директорію: тут і 20 млн – «на екстраординарні видатки» (8 лютого), і 50 млн – на «секретний фонд на закордонні інформації» (12 лютого), і знову 20 млн на «екстраординарні видатки Директорії» (19 лютого). Ще один напрямок інакше як злодійський охарактеризувати не можна: це і 1 млн «на видання в єврейській мові творів українського письменства», і 2 млн «на підтримку української преси на території У HP, яка зайнята ворожим військом» (3 березня), і 3 млн «П. Андрієвському на організацію партизанських отрядів» (20 лютого), невідомо де і з кого організованих, і 62 млн – «на допомогу українським видавничим організаціям» (24 лютого) – при тому, що на «експлуатацію залізниць, заготовку палива та металу» для них було асигновано 17 млн грн. (24 лютого), а «на військові потреби» – 112 млн (25 лютого).[286]

450 млрд гривень – це багато чи мало? Дати точну відповідь на це сьогодні навряд чи можливо – дані, які з'ясовували би купівельну спроможність тогочасної національної валюти, досі досліджено недостатньо. Відомо хіба, що 21 червня уряд Мартоса ухвалив встановити «предільні» ціни на цукор-рафінад (520 грн. за пуд, або 32,5 грн. за кг) та цукор-пісок (600 грн. за пуд, або 37,5 грн. за кг)[287]. Рівно за 90 років ціна одного кілограма цукру-піску в роздрібній торговельній мережі Києва становила 7 грн. за кілограм та трохи більше 3 грн. за кг у системі Держкомрезерву при обмінному курсі 1 USD = 7 грн. Коректно ствердити, що рішення уряду Мартоса запроваджувало адміністративне регулювання ціни – на вільному ринку ціна кілограма цукру була вищою, – інакше рішення встановити «предільну» ціну позбавлене будь-якого сенсу. Адміністративно встановленою є і ціна Держкомрезерву. Отже, якщо припустити, що собівартість виготовлення одного кілограма цукру в 1919 та 2009 pp. була однією й тією ж (а це не так, оскільки і робоча сила, і енергоносії на початку століття були дешевшими, ніж наприкінці того ж століття), то ми можемо припустити, що 37 грн. в 1919 р. за купівельною спроможністю відповідають 1 USD в році 2009. Озброївшись калькулятором, отримуємо 450 млрд: 37 = трохи більше 12 млрд USD. При тому, що весь держбюджет України в 2009 р. складав майже 240 млрд грн., або 35 млрд USD.

8 лютого «директори» ухвалили «Закон про місцеві конгреси і ради трудового народу», скасували «Головну слідчу комісію при Директорії», міністерства військове та морське, на базі яких було утворено міністерство оборони, а також «командирували»