Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

— Що то є?

— Гусли. Сам витворив.

— А струни?

— Теж сам. З кропиви. Інші співці роблять їх з жил. А я — з кропиви…

— Он як? — здивувався юнак. — І тримаються?

— Ще й як, — похвалився Боян, вдоволено сміючись. — Знаю таємницю одну. Коли збирати кропиву, в якому місці, як сушити, тіпати. А головне — вибрати жилаві пасма, вони не в кожній бадилині є. Опісля ще треба в’ялити на сонці, вимочувати в живиці, в олії, сукати, смолити. Ого, тонка справа! Зате славні струни маю. Ти чув? Як живі, співають…

— То правда.

— Ото ж бо. А тонші струни я роблю з шовку. Шовкові нитки мені подарували знайомі вої верховинські. Бували вони в землях східних, там купили. Весело співають шовкові нитки, високо. А жили звірині глухо піють, жалібно, не люблю я їх… Кров на них…

— От якби мені… — прошепотів юнак.

— Що?

— Опанувати ту справу…

— Тобі до серця пісня?

— Гаряче в серці, коли чую…

Боян обняв хлопця, пригорнув до грудей. Борода залоскотала Диводарове обличчя, і він почув судорожне зітхання співця.

— Пращури послали тебе до мене, коханий хлопче. Давно мрію про таке слово. Я ж бо не вічний, помру…

Хотілося передати комусь пісню, все дослухався, ждав. Почуло небо мою спрагу…

— А зможу? — з острахом запитав юнак, відчуваючи, як солодко, в передчутті чогось таємничого, жаданого стислося серце.

— Чи ж питає про те соловенятко? — втішно мовив Боян. — В тебе душа співоча. А майстерності, вміння — навчу… Все передам, переллю у тебе пісню свою. Бо ж не має померти у землі слов’янській дума Боянова. Чуєш?

Багато літ промайнуло відтоді над Слов’янщиною. Рушили в путь далеку, в дорогу нескінченну Боян і його супутник Диводар. Відвідали вони селища верховинські, племена лужанські, городища хорватські, царства дакські, гостинні житла іракські. Всюди були раді люди мандрівним співцям. Бриніли милозвучні струни і на весіллях, і на тризнах сумовитих, і на бучних святах купальських. Не чіпали сліпців навіть розбійники гірські, люті кочовики східні, що інколи, мов безжальна рогатина, пронизували землі слов’янські з краю в край, позначаючи вогнем і кров’ю свій бездумно-жорстокий шлях.

Знаменитим співцем, славним і вмілим, став Диводар. І тішився тим старий Боян, прислухаючись, як гучно вітають люди його вихованця. Всі сплетіння радощів і горя, муки й надії карбували свої знаки в душі Диводара, розтоплювалися в горні серця і переливалися в звуки нових, ще нечуваних пісень.

Настала пора, і згадав молодий співець повноводу ріку, до якої він мав прибути з лицарями бойовими, і братерство воїв за порогами Словути. І захотілося йому помандрувати в той край, звідки сходило сонце. Згодився з ним ветхий Боян. І вони рушили в путь.

Над Бугом заслаб старий співець. А вмираючи, взяв за руку Диводара, попросив схилитися до вуст, прошепотів:

— Прийми останнє слово, синку. Мій заповіт. Я тобі все передав, що міг, що знав. Лишилося ще дещо. Слухай же мене уважно… Ти славно витерпів лихо, не всякий лицар міг би так… І добре, синку, добре… Бо все минає, тільки тиша лишається… Тиша мудрості й спокою… Прислухайся, збагни. І ніколи не сумуй. Будь сином тиші. І тоді в тобі пробудиться пісня. Та пісня потрібна людям. Тим, хто ще не чує тиші… Я передав тобі таїну тиші, синку, неси її дарунок в собі… Схилися… я дихну в тебе… Віднині нема Диводара… народився Боян…

Не плакав за любим учителем молодий Боян. Поцілував у зів’ялі вуста, заспівав над ним величальну пісню. Слухали її хащі предковічного лісу, примовклі птахи, плин ріки. Цілий день копав співець яму на кручі піщаній, встеляв її м’якою травицею, запашним чебрецем. Висік вогонь кресалом, запалив жертовний ялівець, що його мав у торбині, побажав щасливої путі Боянові у краю Яр-Дива, а тоді, приклавши тіло лапатими віттями хвої, загорнув останній притулок наставника піском. Другого дня збирав каміння над Бугом, зносив докупи, викладав височеньку могилу. Славетні гусли молодий Боян поклав на верхів’ї, щоб знали перехожі, хто похований у сирій землиці.

Третього дня після смерті старого співця рушив Боян у безконечні мандри. І покотилася разом з ним слава. Від городища до городища. Від села до села.

Дістався-таки він словутинської твердині за порогами. Щиро вітали бойові лицарі мужнього побратима. Оповів він їм про страшний герць у горах, про загибель Горипала, про люту помсту гірського володаря, про заповіт Тайно-Дива. Ходив Боян з воями у походи, звідав грози, буревії, січу й голод. Перетнув землі слов’янські з краю в край та не раз і не два…

Промайнули хуткоплинні літа. І стало ім’я співця таке ж невіддільне від життя народу, як схід сонця, як спів пташок, дитячий сміх, як прихід щорічний веселої весни або щедрих жнив. Як не могли уявити люди, що колись погасне колесо Яр-Дива або висохне повноводий Словута, чи не прилетять священні лелеки з південних країв після зими, так не могли вони мислити себе без дум Боянових, без його приповідок, приказок, без його сумовитих а чи буйно-веселих пісень, без його іронічних або чаклунських казок, що їх щедро він дарував дідам і бабусям, а вже вони шепотіли їх в запічку онукам та дітям — на радість, на щастя, на дужість народну…

Так співцеві сповнилося сімдесят літ. А може, й більше, хто про те знає? Бо на вид можна дати людині півста, а в душі його вже прокотилися віки. Хіба рідко так буває?

І ось тут починається наша казка. Ба ні, не починається, а лише передається далі, у повноплинність буття, бо як вічно живі Бояни, так і казка — хіба вона може умерти?..