Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Алекс замислилась, що Доус іще йому сказала.

— Вона добре про мене попіклувалася.

— Чудово, — похвалив Сендоу, вішаючи пальто на бронзовий стовпчику вигляді голови шакала й перетинаючи розмашистим кроком кімнату до кутка, де стояв старомодний самовар.

Декан був членом Лети з кінця сімдесятих, і, якщо вірити Дарлінґтонові, це йому прекрасно вдавалося. «Геній теорії та водночас нітрохи не гірший в оперативній роботі. Він розробив кілька оригінальних обрядів, які досі описують у підручниках». За десять років Сендоу повернувся до кампусу на посаду ад’юнкт-професора й відтоді служив сполучною ланкою між Летою та ректором університету. Окрім кількох випускників, що самі були задіяні, ніхто з адміністрації чи професорсько-викладацького складу не знав про справжню діяльність Лети й товариств.

Алекс могла уявити, як Сендоу радісно працює в бібліотеці Лети чи витончено малює крейдою коло. Це був невисокий, охайний чоловік з поставою бігуна та сріблястими бровами, що сходилися в центрі чола, надаючи деканові незмінно занепокоєного вигляду. Почавши навчання в Леті, вона нечасто його бачила. Сендоу надіслав їй свої контактні дані та «запрошення навідуватися в робочий час», яким вона жодного разу не скористалася. Якось наприкінці вересня він завітав на тривалий незграбний обід до «Іль-Бастоне», протягом якого вони з Дарлінгтоном обговорювали нову книжку про жінок і виробничу галузь у Нью-Гейвені, а Стерн ховала білу спаржу під сайкою.

І, звичайно, саме йому Алекс написала повідомлення, коли зник Дарлінґтон.

Тієї ночі Сендоу прийшов до «Іль-Бастоне» зі старим жовтим лабрадором Медком. Він розпалив вогонь у каміні вітальні й попросив Доус принести йому чай з бренді, поки Алекс намагалася розповісти... ні, не про те, що сталося. Вона не знала, що сталося. Знала лише те, що бачила. Закінчивши розповідь, вона тремтіла від спогадів про холодний підвал і підсмажений запах наелектризованого повітря.

Сендоу лагідно поплескав її по коліну й поставив перед дівчиною горнятко, над яким здіймалася пара.

— Випий, — наказав він. — Це допоможе. Ти, мабуть, страшенно налякана. — Ці слова заскочили Алекс зненацька. Її життя було низкою жаских речей, і вона вважала, що звикла до цього. — Схоже на портальну магію. Хтось грався з тим, із чим не слід було.

— Але він сказав, що це не портал. Він сказав...

— Він був наляканий, Алекс, — м’яко урвав її Сендоу. — Напевно, запанікував. Якщо Дарлінґтон зник саме так, там мусив бути портал. Можливо, це була аномалія, створена нексусом під Розенфельд-голлом.

До кімнати запливла Доус і завмерла за канапою, міцно стиснувши руки на грудях і ледве опановуючи себе, поки декан бурмотів щось про відновлювальні заклинання та ймовірність того, що Дарлінґтона просто потрібно витягнути звідти, куди його затягнуло.

— Нам усім потрібен місяць-молодик, — сказав Сендоу, — а тоді ми просто погукаємо нашого хлопчика додому.

Доус зайшлася слізьми.

— Він... де він? — запитала Алекс.

«Чи страждає він? Чи наляканий він?»

— Я не знаю, — зізнався декан. — Це стане для нас частиною виклику. — Його голос лунав майже спрагло, наче стикнувся з чарівною проблемою. — Портал такого розміру й форми, як ти описала, достатньо стабільний, щоб працювати без підтримки практиків, і не може вести до якогось цікавого місця. Дарлінґтон, імовірно, перенісся до кишенькового світу. Це як загубити монетку між подушками канапи.

— Але він там у пастці...

— Він, напевно, навіть не знає, що зник. Дарлінґтон повернеться до нас, думаючи, наче щойно був у Розенфельді, й розлютиться, дізнавшись, що доведеться повторити семестр.

Відтоді вони обмінювалися електронними листами й ланцюжками повідомлень: новини Сендоу щодо того, хто і що знадобиться йому для обряду, історія-прикриття про Іспанію, злива розчарованих повідомлень з вибаченнями, коли січневим молодиком довелося знехтувати через розклад Мішель Аламеддін. Після цього Доус багатозначно замовкла. Але тієї ночі — ночі, коли Дарлінґтон залишив цей світ, — вони востаннє були в цій кімнаті разом. Сендоу був такою собі пожежною сигналізацією, яку не слід було вмикати без поважних причин. Алекс полюбляла думати про нього як про ядерний потенціал, але насправді він був просто батьком. Справжнім дорослим.

Тепер декан розмішував цукор у горнятку.

— Я ціную твоє вміння швидко думати, Памело. Ми не можемо дозволити собі ще одне... — Він змовк на півслові. — Нам просто потрібно дожити до кінця року і... — Він знову дозволив фразі розчинитися, ніби кинув її в чай.

— І що? — не здалася Алекс.

Адже її справді цікавило, що буде далі. Доус стояла, стиснувши руки, наче збиралася заспівати соло в хорі, й чекала, чекала...

— Я думав про це, — нарешті озвався Сендоу. Він відкинувся в кріслі з вигнутою спинкою. — Ми готові до молодика. У середу ввечері я заберу Мішель Аламеддін з вокзалу й повезу її прямісінько до «Чорного В’яза». Щиро сподіваюся, що обряд спрацює й Дарлінґтон незабаром повернеться до нас. Але нам усім слід бути готовими до іншого результату.

— Іншого? — перепитала Доус.

Вона впала на стілець. Обличчя в неї було напружене, навіть розлючене.

Алекс не могла вдавати, наче розуміє механізми того, що запланував декан Сендоу, проте ладна була закластися, що їх розуміє аспірантка. «Це моя робота». Вона була тут, щоб підтирати безлад, який вони неминуче влаштують, і цього разу йшлося про чималий безлад.

— Мішель зараз у Колумбійському, пише магістерську. Вона приєднається до нас під час обряду під молодиком. Алекс, гадаю, її можна вмовити приїжджати сюди на вихідних, щоб продовжити твоє навчання й тренування. Це переконає випускників, якщо нам доведеться... — Чоловік торкнувся пальцями посивілих вусів. —... повідомити їм новини.

— А як щодо його батьків? Його родини?

— Арлінґтони не підтримують тісних зв’язків із сином. Усім відомо, що Деніел Арлінґтон вивчає нексус під монастирем Сан-Хуан-де-Ґастелуґаче. Якщо обряд не вдасться...

— Якщо обряд не вдасться, ми спробуємо знову, — урвала його Доус.

— Ну звісно, — запевнив Сендоу, і вигляд у нього був щиро стурбований. — Звичайно. Ми спробуємо всі шляхи. Використаємо всі можливості. Памело, я не намагаюся бути бездушним. — Він простягнув до неї руку. — Дарлінґтон зробив би все можливе, аби повернути когось із нас додому. Ми зробимо так само.

Але якщо обряд не вдасться, якщо Дарлінґтона неможливо повернути назад, що тоді? Чи розповість Сендоу правду випускникам? А може, він разом з Радою вигадає легенду, яка звучатиме геть не схоже на: «Ми запхали двох дітлахів з коледжу в ситуацію, з якою вони передбачувано не могли