Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

— Ти знаєш, — Сергій пожвавішав. — На мою думку, справа в коханні.

Перший раз голос Серьожки пролунав невпевнено. І дивився він на мене так, ніби питав поради.

— Невже ти не помічав, Дімко? Варто хлопчику і дівчинці закохатися один в одного - на них починають валитися всі шишки. З усіх сусідніх островів… Ці балбеси прибульці чи то бояться кохання… чи то не розуміють, що це таке.

Я згадав Ігорка. Його голос, що збивається в тиші «тюремної камери».

— Вони й дружбу не розуміють.

— Напевно… За наших умов можна перевірити лише найпростіші людські емоції. Добро - зло, сміливість - боягузтво, підлість - шляхетність, егоїзм - самопожертва. Але ж це основа! Все це можна перевірити на сотні або двох хлопчаків та дівчат. А мешканців островів міняли вже півсотні разів...

- Але навіщо?

— Не знаю, Діме. — Сергій відвернувся до вікна. — Знаєш, мені здається, що здогадайся хтось, у чому річ, — і був би шанс перемогти.

— А Конфедерація його не має?!

Сергійко мовчав.

- Кажи!

Він знав про Конфедерацію зовсім мало — лише те, що я розповів кілька годин тому. І був звичайнісіньким пацаном, нітрохи не кращий за нас. Але мені здалося, що його слова будуть істиною. Єдиною правдою Сорока Островів. Одкровення, чарівним пророцтвом.

— І цього я не знаю, — винен сказав Сергій. — Якщо ти хочеш знати, чи приєднається наш острів до Конфедерації… Так. Це справді шанс. Спробуємо пробиватись один до одного з двох сторін.

Сергій витяг із піхов меч. Простягнув його мені, утримуючи в руці клинок.

- Бачиш, він став іграшковим, дерев'яним. Ти вже для мене не ворог.

Я взяв тепле, гладко обстругане дерево. Потримав мить і віддав Сергію.

— А якщо хочеш знати, чи я вірю в успіх… Ти розумієш, Дімко, рішення надто легке. У правилах Ігри зяє щілина, в яку так і хочеться пролізти. Невже ніхто цього не пробував?

Сергій жбурнув меч у стіну. Пролунав короткий, холодний дзвін.

— Ти ненавидиш замок, — сказав я. - Свій острів.

- Так. Так, Дімко. Це все зроблено ворогом. І не можна, неможливо перемогти нелюдів нелюдською зброєю. Вони їм володіють краще.

Нині Сергій здавався безпорадним та слабким. Дивно, чим людина розумніша, тим важче їй прийти до якогось рішення. Це тільки я легко вирішую, як чинити далі…

— То що робити?

Сергій мовчав. У замку теж стало тихо: Тимур, мабуть, втомився, Том ще не повернувся з берега, а Інга з Янушем ніколи не були надто галасливими.

— Дімо, Конфедерації часто доводиться вбивати?

— Так, — перед очима раптом встав хлопчисько, що меч у себе встромляє.

— Намагайтеся частіше домовлятися мирним шляхом. Бо ми намагаємося робити добро жорстокістю. А це неможливо.

- Ми?

- Так. Ручаюся, хлопцям ваша ідея сподобається.

Сергійко простяг руку, і я грюкнув долонею на його пальцях.

- Чудово!

Але на душі в мене зовсім