Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

Цього я не знав. Ми ніколи не обговорювали шансів Конфедерації на успіх. Просто я розповідав, що ми робимо на північних островах, а хлопчаки дружно плескали мене по плечу.

— Не знаю… Віримо, звісно. Інакше навіщо намагатися?

Сергій посміхнувся.

— Не скажи… Грати в Конфедерацію можна й від нудьги. Від того, що набридли інші ігри. Від того, що це безпечніше. Вірити в остаточну перемогу не обов'язково.

Він був тут господарем, а я гостем. Непроханим… Але втриматися я не зміг.

- Філософ ...

Сергій, схоже, не образився.

— Так… А що робити, як не філософствувати? У нас дуже спокійний острів, до того ж, президенту за конституцією заборонено брати участь у битвах.

- Ти президент?!

- Ага. Два місяці тому переобрано на другий трирічний термін. А що тебе вражає?

- Да ні нічого…

Сергій знову посміхнувся:

— Тобі й мала таємниця островів. Чому здебільшого влада на островах віддається чужинцям?

- Яким чужинцям?

— Тридцять шостий острів російський? А командир у вас – американець Кріс.

- Англієць!

- Неважливо. А на нашому острові, де всі хлопчаки французи, і лише Луїс перуанець, президентом обрали мене. Російського…

- А чому?

- Не знаю. Кажу ж, мала таємниця островів.

- А велика в чому? — безпорадно спитав я. Сергій не знущався з мене. Просто це була його манера розмови — видавати інформацію поступово, докладно, як учитель на уроці. Тим більше мені, новачкові з іншого кінця світу.

- Велика? - Він навіть здивувався. — Навіщо вони потрібні — сорок островів?

Десь далеко-далеко, за вигинами коридорів, за важкими дверима, на інших поверхах та в інших кімнатах чути був сміх. До нас долинало ледь помітне брязкіт мечів — це Тимур доводив переваги бою з двома мечами. І нікому не було до дурних питань — навіщо потрібні Острови, скільки зірок на небі та скільки днів залишалося жити кожному з нас. Лише я разом із флегматичним президентом четвертого острова мав над цим думати.

Втім, чому винен? Я можу піти до Тимура чи Том. Або навіть до Інги!

— Сергію, а як ти думаєш? Може, вони вивчають нас?

Він пирхнув.

- Звичайно, ні. Острови існують років вісімдесят, не менше. Що можна вивчати такий термін — причому у цілком ідіотських умовах?

Сергій потягнувся до чайника з гарячою водою, зробив ще чашку кави. Обличчя у нього при цьому було таке задоволене, ніби він попивав каву в морозиві із нерозлучним другом-однокласником.

— Якщо вже братися до вивчення людської психології… Потрібно будувати ціле суспільство, причому досить складне. Як мінімум місто, бажано держава, ще краще планету. А що можна вивчати на сорок крихітних островах? Ми поставлені у жорсткі рамки, ми балансуємо між крайнощами. Треба битися – не можна після заходу сонця. Можна вбивати – не можна співпрацювати. Сімдесят відсотків хлопчаків, тридцять дівчат. Зайва дорослість небажана – ніхто не зміг вижити після вісімнадцяти років.

- А чому небажана? — мене пробив озноб. Невже ще три роки – і… все.