Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

— Ти не бійся, ми з вами не збираємося воювати, — продовжив він. — Ми маємо мирний острів.

— У нас теж, — озираючись на хлопців, що обступили мене, сказав я. Всі вони були зі зброєю, і майже всі клинки поблискували металом.

— Так, я бачу, — примружившись і дивлячись повз мене, сказав Сергій.

Я обернувся. На палубі «Зухвалого» стояв хлопчисько, що щойно піднявся туди. Януш тримався у нього за спиною з оголеним мечем у руках. Тимур безцеремонно плескав пацана по плавках — перевіряв, чи немає зброї.

— Нам просто дісталося, коли пропливали повз ваші сусіди, — зніяковіло сказав я. — Кинули з мосту меч…

Сергій одразу підібрався, посерйознішав.

- Зрозуміло. Це шостий острів, треба було чекати… Ти звідки?

— Тридцять шостий, острів Алого…

— Та ні… Не з Ленінграда?

- Ні.

— Жаль... Знайомся — це наші хлопці. Андре, Мішель…

— Усі французи? — запитав я з цікавістю.

- Так, майже.

…Наш кораблик причепився до берега вже в темряві. Я не те щоб заспокоївся і перестав побоюватися нападу. Просто дрейфувати вночі біля берега, покладаючись на маленький саморобний якір, було ще небезпечніше. Вітер міцнів, і, гірше за те, обрій затягували хмари. А бурі на островах були часто.

Мене заспокоювало те, що нам дозволили залишити при собі зброю. Коли "Зухвалий" м'яко тицьнувся носом у пісок пляжу, і я отримав з рук Тимура свій меч, а заразом і одяг, мною опанувало дивне почуття. Наче я стою перед усіма голий…

Спочатку я одягнув пояс із мечем. А потім уже став натягувати джинси та сорочку. Швидко одягнувся і глянув на хлопців. Тимур із Томом затягали шлюпку на берег. А Інга, Януш та хлопці з острова мовчки спостерігали за мною. Ні, вони не сміялися. Вони мене розуміли!

З незрозумілим собі розпачом я взявся за рукоятку меча. Але шорстке дерево під пальцями не поспішало перетворюватися на сталь.

Я з полегшенням глянув на Сережку та його друзів. Ні, я ще не став бойовою машиною. Я тримаюся. Поки що — тримаюся.

Тронний Зал, який був у нашому замку, на цьому острові (Острів номер чотири або Малий Бастіон, як називали його мешканці) заміняла Кругла Каплиця. Нічого незвичайного в ній не було, хіба що маленька ікона, яка, напевно, потрапила на острів з кимось із його колишніх мешканців. Майже весь вечір ми просиділи в ній удвох із Сергієм — не тому, звичайно, що хотіли усамітнитися. Просто у всіх знайшлися інші заняття. Тимур, який напрочуд швидко подружився з хлопчиками, фехтував з ними в тренувальній залі. Том сидів біля шлюпки на березі разом із десятирічним Андре, який теж колись плавав на яхті. Януш, до свого дикого захоплення, зустрів на острові поляка Кшиштофа з Гданська. Вони вже кілька годин сиділи біля Кшиштофа в кімнаті, говорячи про щось польською. Ну а Інга, зрозуміло, була у компанії місцевих дівчат. Як вона примудрялася знаходити спільну мову з француженкою, двома датчанками-близнючками та п'ятнадцятирічної негритянкою (чи то з Зімбабве, чи то із Замбії), я уявити собі не міг. Це був один із дівчачих секретів — такий же незбагненний, як уміння готувати торти з вермішелі чи манної крупи.

У Круглий Каплиці була така ж напівбандитсько-напіваристократична обстановка, як у нас у тронному залі. Десяток саморобних, незграбних стільців і два розкішні м'які крісла зі світло-сірого вельвету. Я заліз у одне з крісел з ногами, як любив сидіти вдома. А Сергій порився у шафі і дістав звідти пару маленьких філіжанок та поліетиленовий мішечок із коричневим порошком.

- Будеш кави?

Я кивнув, і Сергій пішов кудись за окропом. Незабаром ми вже потягували гарячу каву, сівши один проти одного.

— Дімко, — несподівано спитав Сергій. — А ви на своєму острові вірите, що у вас вийде