Читати книгу - "На межі бажання, Адалін Черно"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Аня
— Владиславе Сергійовичу, ваш син дуже здібний хлопчик, не варто так прискіпуватися до нього.
— Він тупий, розумієте? — батько Руслана й Кирила сидить навпроти й намагається довести мені, що його молодший син ідіот, і насправді ми з ним займаємося даремно.
У мене є тільки одне питання. Навіщо мене найняли репетитором, якщо в розумових здібностях свого молодшого сина чоловік сумнівається? Ставити його я, звичайно ж, не поспішаю, замість цього намагаюся переконати чоловіка. Роблю я це не тому, що хочу грошей, а через те, що Кирило дійсно здібний. Не знаю, чому Владислав так відгукується про нього, коли хлопець показує хороші результати. Швидко все засвоює й з радістю вчить щось нове.
— Він здібний, — повторюю спокійно. — Ви, може, і не помічаєте цих результатів, але мені він їх демонструє. Ми кілька тем вивчили, і всі успішно.
— Його щоденник говорить про інше, — різко вимовляє чоловік. — Ви оцінки його бачили? Я вам покажу!
Чоловік кидає переді мною щоденник, як собаці, й тицяє пальцем у розгорнуту сторінку.
— Бачите?
Я бачу лише те, що чоловікові абсолютно начхати на власних дітей. У моїй голові все ще крутяться ті жорсткі слова, які він сказав Руслану. Так, він уже дорослий, але хіба так розмовляють зі своїми дітьми? А Кирило? Хіба можна називати хлопчика тупим? Я не можу повірити в те, що чую, адже він безсумнівно не добирає виразів, коли розмовляє із сином.
— Бачу, — вимовляю спокійно. — У нас минуло тільки чотири заняття. Ви ж не думаєте, що я підтягну три роки школи за чотири заняття? Вам слід було найняти репетитора трохи раніше, на кілька років раніше. І Кирила потрібно підбадьорювати, хвалити, тоді і працює він краще.
— Хвалити? А за що його хвалити?!
Я впевнена, що чоловік жартує, але погляд сіро-блакитних очей не дає засумніватися в тому, що він говорить повністю серйозно.
— Скажіть, ви завжди говорите синові, що він тупий? Ніколи не хвалите його, коли в нього щось не виходить?
— Я не розумію, до чого ви хилите?
Судячи з того, що ствердної відповіді немає, це дійсно так. І через це нутро обпікає болем. Мені чомусь стає прикро за Кирила. Він дійсно здібний та вмілий, але я помітила те, як він стискається та боїться і слово вимовити, варто батькові зайти в кімнату. Це ненормальна реакція дитини на батька, тому я і ставлю всі ці запитання. А ще сподіваюся, що Владислав Сергійович не скасує заняття й ми з Кирилом продовжимо займатися. Я навіть безкоштовно це ладна робити, тому що він, усе ж таки, брат Руслана, а ще тому, що мені шкода його. Така здібна дитина просто не може проявити свій талант поруч із диктатором-батьком, який принижує його за дрібні витівки.
— До того, що ваш син вас боїться. Він чудовий учень, уважний, тямущий, але… варто вам увійти, як цей чудовий учень перетворюється в того, хто боїться і слово сказати.
— Анно, у вас є діти? — занадто різко вимовляє Владислав.
Я розумію, до чого він хилить, і усвідомлюю, що це, ймовірно, останній день, коли я займалася з Кирилом. Це неприємно усвідомлювати, але так буває, коли батьки й вчителі мають кардинально різну думку.
— Дітей немає, — розумію, що потрібно відповісти, і відповідаю.
— Ну ось і нєхєр мене вчити, як із ними поводитися. Кирило дорослий хлопець, йому час життя пізнавати, а ви пропонуєте мені що, розмовляти з ним, як із недоумкуватим? Взагалі, знаєте що, Анно Едуардівно, приємно було попрацювати, ось ваша оплата, — він кладе на стіл гроші й встає. — Розмову закінчено, ваші моралі для мене теж. Мені сорок п’ять років, а вам… тридцяти явно немає. І ви думаєте, що маєте право мене вчити?
Здається, я зачепила його за живе, але ж я і припустити не могла, що буде щось подібне, що Владислав Сергійович настільки розізлиться, що не буде слухати, а просто пошле. На думку спадає вислів: «правда очі коле». У цьому випадку батько Кирила й Руслана чудово розуміє, що він помиляється, але не бажає визнавати свою помилку, тим більше переді мною.
Після його репліки я встаю й вирішую поговорити з Русланом. Попросити його, можливо, привозити Кирила до себе, щоб я змогла з ним займатися. У нього і справді є здібності і якщо його батько не занапастить їх в корені, він зможе нормально вчитися далі, а якщо ні… він змінить безліч репетиторів, але так і не зрозуміє, що помилявся.
Уже біля дверей, взувшись, вирішую, що можу залишити останнє слово за собою, тому говорю:
— Знаєте, Владиславе Сергійовичу! Ви маєте рацію, Кирилу не завадять уроки життя, але за гонитвою дати їх йому, ви забуваєте, що в хлопчика немає матері, а ви… ви не даруєте йому тепла, ясно? Ви, може, і любите його, але не показуєте цього. А ще ж не пізно виправити все і зробити так, щоб хоча б молодший син, коли виросте, не відвернувся від вас.
Сказавши це, я рвучко відчиняю вхідні двері й опиняюся на сходовому майданчику. Винною не почуваюся. Я сказала те, що хотіла. За ті кілька тижнів, що ми з Русланом провели пліч-о-пліч у квартирі, я встигла трохи пізнати його. І те, що вони спілкуються з батьком дуже рідко, й закінчуються їхні розмови словами «не лізь у моє життя» й «пішов ти нахрін, дебіл старий».
Я не втручалася, коли почула це від Руслана, але висновки про його стосунки з батьком зробила. Власне, після нашої сьогоднішньої розмови, я раптом почала поділяти його думку щодо батька. Він назвав молодшого сина, який, до слова, вчиться в третьому класі, тупим. Як? Ось як він так міг? Адже це його син. Той, кому він повинен дарувати тепло й любов, а не вчити життю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На межі бажання, Адалін Черно», після закриття браузера.