Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

І я терпіла від того аж до знесили.

Коли ловлю себе на тім, що його образ стає перед мою душу, то я заявляю собі насмішливо, мов якійсь іншій істоті, що про те все люблю його. Заразом обгортає мене почуття, мовби тепер із цією любов'ю приступало до мене щось величезне і поважне, щось, що лучається чоловікові лиш раз в житті… Іншим разом закидую все і поринаю в праці.

Уздрівши його якось раз в місті вже здалека, я забігла скоро в якусь протилежну вулицю і втікала нею так скоро, як лиш при людях випадало, щоби не подибатись із ним. Сильно зворушена, відчувала я цілком те саме прикре чувство, що тоді при його сміху на виставі, – гидке чувство покори…

IX

І знов минув довгий одностайний час, минула зима, настає літо. Про Орядина мені майже байдуже. Відцуралась його майже цілком і живу знов спокійним життям. Нового в нім не лучалось мені нічого, хіба, може, те, що в мене одним знайомством більше. Пізнала я сина пані Марко, лікаря; пробував у нас щось шість неділь.

Одного дня прийшов від нього лист, в котрім писав, що прибуде. Сам не надіявся, що якраз тепер буде мати нагоду побачити свою матір; однак пізніше відплине, може, де далеко, і подорож та забере багато часу, тому користає зі свобідних шістьох неділь і прибуде, щоб оглянути свою батьківщину і дорогу матір.

Утіха пані Марко була невимовна. Не бачила його майже три роки, і їй здавалося, що з його приїздом прибуде все її минувше щастя, вернуть гарні дні її минулих літ, і вона аж поздоровіла.

– Я ладилася вже вмирати, – говорила своїм знайомим, усміхаючись весело, – а тепер аж поздоровіла.

Ціла хата готовилася на його прийняття, мусила пристроюватись, мов молода для молодого. Все блищало, сяяло в ній, дихало якоюсь святочністю, новістю, якимсь ожиданиям. Для нього призначена кімната сталася осередком думок доброї матері, і вона була би нарадше прикрасила її лиш самим золотом і сріблом. Найкращі і найдорожчі цвіти мусили перенестися до його кімнати, а вона, любуючись їх барвним видом, говорила раз по раз, що він їх любить, любив їх ще малим хлопцем…

Я боялася його приїзду.

Відвиклій від мужчин, я стала майже несмілива і боязлива й уникала з ними стрічі. Мене обгортав неспокій при думці, що прийдеться небавом проживати з чужим незнайомим чоловіком під одним дахом, стрічатися з ним по кілька разів денно, сидіти разом при столі, відповідати на його питання. Це було мені дуже не в смак, і я зітхала нишком і просила Бога, щоб той час минув якнайскорше і щоб ми знов лиш обидві осталися, проживали тим тихим, спокійним життям, як досі.

Від часу до часу прокидалося в мені і чувство зависті. Пані Марко, котра займалась досі лише моєю особою, «любила» досі найбільше мене, звернеться цілою істотою (так думала я) до свого того боготвореного сина, і я остануся для неї лиш «товаришкою», потрібною тільки до услуги.

Я була привикла до того, що з її окружения була я їй най симпатичніша, що своє серце виявляла переді мною і ділилася найменшою думкою зо мною. А тепер, може, зміниться то. Тепер прибуде він, син того укоханого мужа, котрого не забула й досі, і йому будуть мусити всі вступитися. Я насамперед! Так, я відчувала, що з його приїздом зайде зміна і в моїм житті і що в його особі зближається до мене якийсь неприятель, і то такий, перед котрим треба буде, може, поклонитися. Те, що пані Марко об нім оповідала і що дихало з його письом до неї, викликало поважання, і вже на сам спогад, що, може, й я буду мусити коритися йому, ворохобило моє нутро, наповняло якоюсь горестю і упрямістю, я не хотіла нікому коритися, ні, я й не потребувала цього чинити, а супроти нього вже зовсім ні!

Коли настав день його приїзду, я ходила зворушена, роздразнюючись чимраз більше прерізними дрібними орудками, що їх на просьбу пані Марко я полагоджувала для нього.

«Я вже тепер його обслугую, – говорила я глумливо до свого серця, – а коли приїде, то буду лиш при дверях стояти і ждати на прикази».

Коли надходила година його приїзду, я випросилася ніби до Оксани і пішла далеке на прохід в поле. «Так, – думала я, – нехай собі вже тепер приїжджає, нехай вітаються досхочу, тішаться собою посполу. Я бодай не буду при тім і не почую приказів: «Наталіє, веліть подати каву», або «веліть подати воду, зачиніть вікно» і т. д.».

І пішла. Ходила я і блукала довго-довго по полю. Мучилася різними роздразнюючими думками, різними спогадами з минувшого і теперішнього життя. Думала про Орядина, про його гордість, про те, що не бачила його вже так довго, а хоч і бачила, не поговорила з ним ні слова; думала над тим, що ненавидить мене тепер і що я дуже, дуже опущена, осамочена, не маю нікого в світі, хто би займався моєю істотою, переймався нею наскрізь, як, наприклад, бабуня! І я згадала її, а згадавши її, сплакала мимоволі. Так, я блукала сама між людьми, мусила собі сама бути і провідником, і оборонцем, і всім на кожнім кроці. Чи така вже моя доля довіку? Нерозумна я, коли думала якийсь час, що оця жінка, котрою мене Бог мов за всі дотеперішні муки нагородив, любить мене хто знає якою любов'ю! В неї прецінь хто інший, ближчий серцю, як я, чужиниця, товаришка, – хтось, супроти кого вона має і обов'язки, коли тим часом я побираю плату за все, що роблю для неї, – і вона мені нічого не винна… Ні, ні, вона не винна мені нічого, її заплата і презенти[74] перевищують геть-геть мою працю в її домі…

Такі і подібні думки дразнили мене, мов невидимі демони, доки сонце не ладилося до заходу, доки додому не вернула.

Вернувши, хотіла я зайти незамітно до своєї кімнати, однак мов наперекір мені сиділа пані Марко зі своїм сином на веранді, котру я мусила переходити, щоби дістатися якнайборше до своєї