Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

ви думаєте здолати опір?» У відповідь я висловив переконаність, що завдання здійсненне. Моя віра ґрунтувалася на дусі спротиву і бажанні боротися, що їх я помітив у Фінляндії — на відміну від пасивності, яка пройняла росіян і прирекла царат на загибель. У нас існував громадянський фронт, наші люди не дали б без опору перерізати собі горлянку. Треба було негайно створювати армію. Тут я покладався на знане вміння фінів стріляти й лижвувати, на їх добрі нерви і на спортивність. Офіцерів та унтер-офіцерів ми могли набрати швидко — візьмемо всіх, хто коли-небудь служив у війську на своїй чи чужій землі, і насамперед 27-й батальйон із ретельно вишколеними офіцерськими та унтер-офіцерськими кадрами.

А ще я розповів Свінгувудові, що розмовляв у Петербурзі з керівником французької військової місії, генералом Нісселем, і він дав мені сподівання на отримання зброї з французьких складів у Мурманську а його тутешній представник пообіцяв пришвидшити відповідь.

Відчувалося, що моя віра в наші шанси справила враження на Свінгувуда. Він у присутності Іґнатіуса пообіцяв мені не просити підмоги ні в Швеції, ні в Німеччини. Ну а що стосується єгерів — я запропонував негайно відкликати на батьківщину 27-й батальйон.

Під час цієї розмови, коли голова уряду твердо пообіцяв не просити інтервенції іноземних держав, я погодився очолити вітчизняні сили порядку.

Свінгувуд не повідомив мене тоді, що сенат іще в грудні 1917 року звернувся до Берліна з проханням надати збройну допомогу, однак дістав відмову, обґрунтовану тим, що така інтервенція дуже б ускладнила німецько-російські мирні перемовини, які відбувалися в Бересті. Не дізнався я й того, що золотий запас державного банку перевезено до Куопіо. І взагалі у той вирішальний момент я не почув жодної інформації про наміри сенату і про його оцінку ситуації.

Розмова скінчилася тим, що я повідомив про свій намір вирушити упродовж доби до Вааси, щоб створити там штаб армії, й заявив, що вважаю конче потрібним роззброєння російського війська. Відчувалося, що Свінгувуд поділяє мою думку.

Вийшовши на вулицю, я зустрів давнього друга і шкільного товариша Акселя Ернрута, виконавчого директора банку «Приватбанкен». На його запитання, чи взяв я на себе це завдання, я відповів ствердно, додавши, що про фінансовий бік справи мова не заходила, — цікаво, як це все встигнуть організувати до моєї поїздки! «Це ми маємо владнати», — відказав Ернрут і запросив прийти ввечері на нараду до банку.

Крім Ернрута, я бачився на тій зустрічі, наскільки пригадую, зокрема з комерції радником Ферд. фон Вриктом і доктором Вільгельмом Русенлевом. Я наголосив, що ми не можемо собі дозволити гаяти ані години дорогоцінного часу, і зазначив, що вирушаю на північ уже назавтра ввечері. Але війна потребувала грошей, а часу на те, щоб владнати питання з фінансуванням через сенат, не вистачило. «Якщо я приїду на місце з порожніми руками, буде змарновано багато часу!» Після нестерпно довгої тиші директор банку Ернрут сказав: «Якщо все вийде на добре, ви, панове, отримаєте свої гроші назад, а якщо ні, так чи так усе пропало!». Присутні досі не розкривали рота, а я мав встигнути ще на одні збори, тому попрощався й пішов.

Назавтра Ернрут повідомив, що у Ваасі я матиму в своєму розпорядженні 15 мільйонів марок. Цей приватний кредит відіграв потім велику роль, адже, незважаючи на щоденні нагадування, я не дістав ані пенні від сенату, поки він перебував у Гельсінкі.

У Південній Пог’янмаа організацію шуцкорів було доручено начальникові шуцкорного округу міста Вааса, генерал-майору фон Ґеріху[21], і ця провінція, як я вже казав, досягла більшого прогресу, ніж інші частини країни. Вона вирізнялася, як на фінляндські умови, заможністю, мала чималі ресурси, а тамтешній люд славився рішучістю, відважною вдачею і патріотичними настроями. З Вааси та інших портових міст можна було мати сполучення з іншими країнами, а на головній залізниці містилися дві стратегічно важливі вузлові станції, Сейняйокі та Гаапамякі. Від Сейняйокі відходили до приморських міст Вааси, Каскінена й Крістійнанкаупункі, а від Гаапамякі — на схід до Ювяскюлі; у ті дні саме закінчилося доточування другої з цих колій до селища Піексямякі, однієї зі станцій Савоянської залізниці, отож утворилося пряме залізничне сполучення між Пог’янмаа і Карелією. Ці моменти спонукали мене схвалити план Військового комітету стосовно того, що Південна Пог’янмаа і її головне місто Вааса стане базовим районом.

Частиною дорожніх приготувань було й те, що я роздобув собі документа, який давав право «комерсанту Ґуставу Мальмберґу» пересуватися по всій країні. 18 січня — на добу пізніше від розрахованого — ми з кількома помічниками сіли в нічний поїзд, який вирушив на північ. Утомлений від зробленого за останні доби я відразу ліг спати. Під час стоянки в Тампере раптом розчахнулися двері купе, яке займали ми з полковником Голмберґом. У проході стояло троє російських солдатів. Спросоння я спитав (зваживши на однострої, російською), чого вони хочуть. Цього вистачило, щоб викликати підозру. Звідки це я знаю російську? Я сказав, що я комерсант і розмовляю багатьма мовами. Відповідь їх не задовольнила, і вони звеліли йти з ними до штабу. «Швидше, потяг рушає!»

Усі свої документи, крім дозволу на поїздку, я віддав полковнику Голмберґові. Тут я побачив, як вагоном проходить юнак у форменому кашкеті державної залізниці, і попросив його як залізничника втрутитися. Юнак упевнено підійшов і показав на мій документ: «Чого ви бушуєте, з паспортом же все гаразд?». Відчувалося, що солдати завагалися, і врешті один похмуро погодився: «Добре, нехай собі їде». Тут свиснув локомотив, і потяг рушив з місця. Росіяни повистрибували, а я знову влігся спати. До Вааси я прибув уранці 19 січня.

На жаль, мені не вдалося довідатися, хто був той кмітливий юнак. Після війни мені хотілося нагородити його за порятунок головнокомандувача. Підроблених документів було в ті часи достатньо, щоб розпрощатися з життям.

У Ваасі я одразу заходився організовувати керівний орган, першим завданням якого було прискорити вербування і придбати зброю та амуніцію. Невдовзі по приїзді я дістав повідомлення про сутички у Виборзі й Тааветті, але дотримував свого рішення не розпорошувати сили, збирання яких я починав. І ще я не хотів їх використовувати, доки не сформую таке дуже військо, щоб воно могло відігравати важливу роль. Скрізь я спостерігав ентузіазм і готовість до дій, але бракувало людей, які пройшли військовий вишкіл і годилися на командирів. Зв’язавшись із шуцкорними округами, я послав звістку і офіцерам колишнього фінляндського війська, а також тим, хто перед революцією служив ув армії Росії чи іншої іноземної країни. І ось